Розділ «Дивна жінка»

— Ходімо, — запропонував я. — Не стирчати ж нам тут вічно.

Я простяг їй ключі від «Ниви-Шевроле».

Усе стало зрозуміло одразу по виході з ресторану. Чотири мотоцикли стояли у рядочок метрів за десять позаду нашої машини, а вони курили, посідавши збоку на них.

— Значить так. Ти ідеш перша. Машина на сигналізації. Відкриваєш — і зразу під моїм сидінням монтировка. Даєш її мені. Це у разі, якщо вони зразу кинуться до нас. Якщо ні, то зразу сідаєш на пасажирське місце і вестиму все-таки я.

Вона тільки здивовано глянула на мене. Напевно, з цією жінкою досі так не говорив ніхто.

— Якщо зчепиться бійка, — додав я, — то одразу розганяєшся і тараниш задом усі їхні мотоцикли. Зрозуміла?

— А машина? — тільки й вимовила вона.

— Слухай, що тобі говорять, — просичав я, крокуючи уперед.

Ситуація пішла за першим сценарієм. Вони відліпили свої зади від мотоциклів і рушили на нас. І металеву трубу в руках одного з них я також побачив одразу. Цієї ж миті пискнула сигналом наша машина, розблоковуючи замки, і почулося відкривання дверцят.

— Хлопці, одну хвилину, — підняв я руку вперед у намаганні виграти якусь секунду, аби й собі отримати зброю. — Давайте інакше вирішимо справу…

Але слухати пропозицій вони не хотіли. А я зробив ще крок назустріч, затуляючи собою Інгу та відчинені дверцята «Ниви», щоб вони не зорієнтувалися. Ні, це було чортзна-що. Мої «господарі» не мали б зараз вбивати мене металевими трубами у руках цих ідіотів!

Залізо у відставленій назад руці відчулося вчасно, і хоч я, звісно, волів би, щоб це була не монтировка, а дещо інше, вона зіграла свою роль. Дзенькнуло — і труба, що мала проламати мені голову, відхилилася убік, а я, відбивши удар, рубонув тією ж монтировкою його по обличчі. І моментально заревів мотор «Ниви», яка, скреготнувши шинами, понеслась у шеренгу незвичного вигляду довготілесих мотоциклів. Гуркіт, з яким усе це ввалилось у стіну будинку, справив враження, а я, не чекаючи слів, які мали зірватися з язиків цих байкерів, рубонув по руках найближчого, що тримав ланцюг. А потім ще раз того першого, щоб «відключити» зовсім. От тепер вони спам’ятались остаточно, і я вже не мав можливості вскочити у прочинені Інгою задні дверцята.

Фехтувати з цими хлопцями було одне задоволення, навіть монтировкою, яка тепер уже була у моїй правій руці. Кожен має займатися своєю справою. Тому один отримав колючий удар у верхню частину живота і, якби це була шабля, йому б нічого вже не допомогло. Другий, так і не зумівши поцілити у мене трубою, отримав два удари з розвороту по руках, а потім в коліно і його тільки довелося штовхнути ногою для довершення ефекту.

Знову заскреготали шини і ми понеслися вулицями найбільш бандитського, як потім пояснила Інга, району Дніпропетровська. Я розслабився лише тоді, коли ми переїхали міст і потрапили на правобережжя. Вона вела машину зосереджено і мовчала. А я думав, що все-таки приємніше мати справу з жінками, які не вищать і не хапаються за голову, а мовчки роблять що належить.

Їй відлягло тільки за межами об’їзної.

— Н-да… промовила Інга. — Не мій день сьогодні, не мій. Надто багато неприємностей. Знала б, краще було взагалі «закласти» на цей контракт…

— Усе позаду, — промовив я. — Тепер уже все.

— Так, — погодилася вона. — Завтра ремонтуватимемо вже дві машини. Якби хто сказав, що можна вляпатись у таке, ніколи не повірила б.

— Ви необережні, — зауважив я. — У такі поїздки не годилося б їздити самій. Я гадав, що возите з собою хоч якогось охоронця.

— Ото ж бо й воно, що якогось, — їдко посміхнулася Інга. — У Черкасах мій… охоронець. Нажерся чогось, дебіл. В інфекційному відділенні. Перед Черкасами вже щодесять хвилин зупинялися.