Розділ «Дивна жінка»

— У вас погана звичка, — зауважив я, взявшись за виделку. — Хочу страчую — хочу милую. Замашки якісь… царські. Не всім таке подобається. У мене, наприклад, викликає бажання триматися від вас подалі.

— А допомагаєте мені…

— Не знав, що це у вас так відверто.

— Ви не так зрозуміли, — терпляче пояснила вона. — Просто хочу щось зробити для вас. Якось виправити те, що сталося.

— Дякую, — сказав я, — мені під вашим керівництвом працювати не хочеться. Чесно, не хочеться.

— А дарма, — щиро промовила Інга, дивлячись мені в очі. — Шкода, що у вас про мене склалося неправильне враження. Ну, ви ще подумаєте, вечір тільки починається, якщо, звісно, не кинете мене тут і зараз. А тим часом запропоную вам поділити прибуток від цього контракту. Мій особистий прибуток, звісно. Це буде справедливо.

Я промовчав.

Їжа була смачною, а я добряче голодним. І я захопився, не одразу помітивши, що вона дивиться, як я їм. А коли побачив, шматок мало не став поперек горла.

— Пробачте, — злякалася Інга. — Я… мала вас давно нагодувати по-людськи. Просто пішла з головою у свої справи.

Не в змозі нормально відкашлятися, я не побачив, що до нашого столика підійшли, і лише коли «мою» даму почали галантно запрошувати, підвів погляд. Це «диво» було у чорній шкіряній куртці з пасмами уздовж рукавів і клепаними металічними вставками, а на голові мало піратську бандану та темні окуляри. Змірявши його поглядом, Інга відповіла, що не танцює.

— Тоді ми вас просимо до свого столика, — вів своєї молодик.

У кутку сиділо ще троє схожих і вели розмову, навіть не дивлячись у наш бік.

— Я також вас прошу, — сказала Інга, — дати мені спокій. Дайте нам поїсти.

— А ви подумайте, — наполягав той. — Мої друзі вас також запрошують.

Далі мовчати з мого боку було б не логічним.

— Послухайте, — промовив я, — вам же ясно сказали, що не мають бажання з вами спілкуватися. Облиште нас, інакше ми звернемося до адміністрації закладу.

Як на мене, це звучало переконливо. Чомусь здалося, що адміністрація подібного закладу такі питання повинна вирішувати. Він подивився на мене довгим поглядом крізь окуляри і не сказав нічого. Хлопці сиділи ще зо п’ять хвилин, а потім усі разом підвелися і вийшли. Той, що підходив до нас, навмисне перекинув пляшку на своєму столі. Пиво потекло по скатертині.

— У нас будуть нові пригоди, — впевнено сказав я, хоч і такий поворот аж ніяк не був запланований моїми босами, адже мене не попереджали.

— Не думаю, — промовила Інга. — Здається, я їх бачила десь поблизу. Знаєш, зараз вештаються такі, ну, типу байкери. Вже наче й не діти, але дур з голови ще повністю не повиходила. От їхні чотири мотоцикли наче перед очима стоять.

Я з усіма своїми «розвідницькими» навичками не міг пригадати чотири мотоцикли поза всяке бажання. Сидіти у ресторані більше не хотілося.