Розділ «Грім серед ясного неба»

Здавалося, я проштрикну його наскрізь. Ворог тримався за живіт, а я дивився на свою руку, що зуміла-таки нанести ефектний удар без замаху. Піка, що не мала ефесу, від стикання з його тілом проїхалася по моїй долоні і я тепер тримав її практично за вістря.

І все-таки його рука була у крові, як і подертий светр на животі. А я вчасно встиг перехопити свою зброю як належить, тому що, втративши витримку, він знову кинувся на мене. Це вже був відчай. Чітко відбивши випад, я рубонув його по голові. Але кайданки невчасно смикнули назад і вістря мого свердла лише розсікло йому обличчя. Рана була глибока і з неї одразу заюшило. У надзусиллі я зробив новий випад і удар прийшовся по руці. Клинок задзеленчав по підлозі, а він відступив на безпечну відстань. Перехопивши свердло у припняту руку, я таки зумів хапнути тіло Айвена за штанину і потяг до себе. Кривавлячи підлогу, мій супротивник збирав уміст схову. А за мить його черевики протупотіли сходами догори. Клацнув замок на дверях.

Лише тепер я відчув, як тремтять руки, коли витягав пістолет з кобури під пахвою Айвена. Постріл перебив ланцюжок, звільняючи руку. Телефон Стенлі. Є. Ключі від кайданок у кишені бороданя. Який? Ось!

Наручники покотилися по бетону. Двері зачинені. Три постріли у замок зробили свою справу. Але з підвалу я так і не вийшов. Нехай я ще не став профі, але, напевно, вже й не був повністю дилетантом. Тому, озираючись, повернувся-таки до сейфа. Як відчував! Там залишалося ще щось. Маленька коробочка, футлярчик. Він лежав у самому кутку, тому й не дістався до нього Айвен раніше. Не встиг. Тепер і мені доведеться пограти у цю гру.

З нього юшило так, що сліди були більш ніж переконливими. Вискочив через двері. Оглянувши себе, вийшов і я. Подалі звідси. Я ішов, запхавши руки до кишень і тримаючи в одній телефон Стенлі, а в іншій маленьку коробочку, ще не уявляючи, що у ній.

Якраз воно і було справжнім громом серед ясного неба, а якщо ж бути точнішим — блискавкою. Саме блискавкою, тому що так буквально і називалося. Блок флеш-пам’яті до комп’ютера або, якщо по-простому, — флешка зберігалася у маленькому футлярі, що був останнім у схові. Що звідти витягли крім цього — одному Богу відомо, а швидше дияволу. Мені ж окрім неї дісталося лише кілька крихт чогось такого схожого на віск або парафін, з якого роблять свічки, тільки значно м’якшого. Воно відлетіло від коробки, тієї останньої, яку витяг з сейфа Айвен за мить до своєї смерті. Я загорнув речовину у шматок паперу і поклав у футляр поруч із флешкою. Подряпина від удару клинка мого супротивника була поверхневою, проте у голові гуло, а плече і шия, куди влучив датчик, добряче боліли. От тепер я мав зателефонувати Стенлі. І то чимшвидше. Якщо він живий.

Пальці набирали номер, а флешка муляла долоню і не так долоню як розум. Заховавши її якнайглибше, я зітхнув і натис кнопку. Звістка про погром, влаштований його ж людьми, суттєво зіпсувала йому настрій. Зіпсувала — мало сказати. Це відчув навіть я на відстані. Навіть при тому, що голос старого завжди залишався спокійним, а емоції міцно спали.

— Я повертаюся, — після секундної затримки сказав старий. — Сиди там і чекай.

Очевидно, ситуація вийшла на таку фазу, що йому довелося залишити мене у своїй найпотаємнішій «норі», про яку узагалі ніхто не знав, ще й на самоті. Тільки сталося непередбачене, адже помилок припускаються усі. Хто ж він насправді? Іванов, не інакше. Або один із тих двох, яких вважав, що знищив, Іванов. Але помилився. І він, залишившись живим, розпочав свою гру. Знати б…

А за годину, яка здалася мені роком, Стенлі різко зупинив машину біля мене.

— Їдьмо, — не глянувши, кинув мені.

— Куди?

— Тепер уже не має значення. Подалі звідси.

Риси його обличчя загострилися, а бліда шкіра просто обтягувала вилиці. Ця людина злякалася. Я бачив.

Машина виїхала з міста і полетіла по хайвею. Він не оглядався і не робив жодних спроб визначити, чи не стежать за нами. Час від часу це намагався робити я, але не помітив нічого підозрілого. Його, здавалося, це питання, якому завжди приділяв основну увагу, взагалі не цікавило. І ще одну річ повідомило мені його непроникне обличчя. А можливо, я помилявся. Проте зараз мене не полишало переконання, що тепер він без сумнівів знає, що робити далі. Ні, від нього й раніше ніколи не відгонило якимось ваганням, не це малося на увазі. Просто його позиція у цій невідомій мені грі завжди була вичікувальною. Завжди він чекав, що продиктують обставини. Тепер ми наче вийшли на прямий шлях, звернути з якого неможливо, як, припустимо, на цьому прямому відрізку хай-вею.

Усі формальності щодо перевірки можливого «хвоста» Стенлі виконав перед самим містом і на його початку. Не будучи вже зовсім зеленим хлопчиком у такій справі, я це побачив, хоч і не вдав. А тоді ми винайняли кімнату у мотелі і Стенлі знову залишив мене.

— Скоро усе минеться, — промовив він, сідаючи за кермо. — Я маю на увазі, сприятливо для нас. За це я маю дякувати тобі. Тепер усе буде гаразд.

— Що це було? Ну там, у сейфі? Як тепер? Як це — сприятливо для нас? Ви ж усе втратили! Поясніть хоча б щось!

Він лише похитав головою.

— Чекай мене тут.