Розділ «Непрохані гості»

Але ми сиділи і не ворушилися.

— Прошу дуже!

— Послухай, — запросив я Інгу. — В принципі, ми маємо це знати напевно.

— Чому я? — знизала плечима вона.

— Тому що я чоловік і мені не надто приємно до нього притулятися.

— А мені що, має бути приємно?!

— Я чекаю, — нагадав Марк.

Вона підвелась і, нахилившись, притулилася до його грудей кілька разів і з різних боків, а потім розвела руками:

— Це правда.

І тоді я, зітхнувши, особисто повторив обстеження, скривившись при цьому. Він не брехав. А Марк, одягнувши светр, узяв з полиці першу-ліпшу книжку і погортав її лівою рукою. Потім налив у кружку кока-коли і розмішав ложкою, а тоді, взявши листок і ручку, написав знову ж таки лівою рукою: «Я дійсно бажаю допомогти вам. Але для цього нам належить діяти узгоджено. Ви маєте вірити мені і слухатись. Лише так у нас буде шанс». Нижче він поставив підпис.

— Як бачите, я повністю дзеркальна людина.

— Ну, на рахунок слухатись… — задумливо промовила Інга. — Тут у нас може не бути вибору. А от вірити… Для цього з вашого боку потрібні якісь переконливіші аргументи. Ви так і не пояснили нам, що конкретно все це означає. Для чого ми їм, як потрапили ви самі у цю історію, як дізналися про нас. Що вас з ними пов’язує…

— Ти не проста людина, — додав я. — Завалити купу цеерушників, отак запросто… Ти якось вистежив їх, був у курсі справ, що вони нас везуть. Зрештою, ти мусив проходити спеціальну підготовку більш ніж серйозно. Ти з кимось пов’язаний і мусиш на когось працювати. І зараз вішаєш нам «локшину», а хочеш, щоб тобі вірили. Як можна вірити?

— Я вас урятував.

— Не знати для чого, — вставила Інга. — Не знати, що у вас на меті. Може нас чекає щось ще гірше.

— Людина не може знати напевно, що на неї чекає, — знизав плечима Марк. — Здатна лише припускати. А припущення базуються на аналізі подій та фактів. На ґрунті подій, пов’язаних зі мною, у порівнянні з попередніми ваші припущення не мали б бути поганими.

Як хотілося мені запитати його зараз про людей, які упродовж останніх кількох місяців «наклали лапу» на мене і були фактично моїми господарями!

Я відчував, що Марк знає, хто вони такі. Проте міг і не знати. Взагалі не знати про мої останні пригоди. І тоді навряд чи вартувало передчасно розкривати усі карти.

— А ви до якої розвідки належите? — в’їдливо запитала Інга.

— Уже ні до якої.