Розділ «VII»

Сулима пізнав свою сумну дійсність. На помості веслярів світилися каганці з баранячого лою, а на підвищенні походжав турок із дерев'яним молотком. Він бив ним до такту, щоб веслування йшло разом. На дворі було ще темно. Та вони вирушали в далеку дорогу. Сулима вхопив весло й поглянув на свого товариша; це не був запорожець.

Він теж худий, збіднілий, вхопив за те саме весло. Сулима якось раптово привітався:

— Слава Богу, добрий чоловіче!

— На вєкі вєкуф! — відповів той.

— Ви поляк?

— Так, поляк, шляхтич. Взяли у полон мене турки, коли ми їздили воювати з молдаванами.

— Уже довго на галері?

— Десять років.

Переходив вартовий. Не було безпечно говорити, щоб часом знову таволгою не дістати по спині. Сулима думав: “Десять років. Навіть десять років можна витримати на такій каторжній службі! Бог поможе і мені витримати, а потім і в рідний край полинути...” Тут відразу пригадався сон. “Параня! Та ж я про неї ніколи майже не думаю, а оце приснилась. Може, дійсно, її серце відчуває мою недолю. А може... вийшла заміж...” На ту думку він не міг погодитись. Але все можливе. Він може три рази потім бачився з нею. Навіть не мав часу як слід розговоритись. А потім пішов знов у школу і не вертався вже додому.

Галера рушила. Монотонно хиталися гребці й монотонно розрізала хвилі Мармурового моря тримачтова галера. А Параня все згадувалась Сулимі. Він не чув тоді, за споминами, ударів вартового. Не добачав, що веслує за двох. Навіть не бачив турка, що кермував рухом весел. Йому було і радісно, що є ще хтось, хто про нього думає... мріє. Але й туга, досі нечувана, оповила його серце, йому стало на серці так любо-боляче...

— О, Господи милосердний! Дозволь, аби сон був дійсністю, а дійсність — сном кошмарним...

Коли б його були запитали, що він дістав як перший харч на султанській галері, то не міг би був сказати. А як би був навіть його хто примусив застановитися, то тільки почув би, що це були присмаки, яких хіба в казці можна скуштувати.

Так, видно, Господь уже зарядив, щоби перший день найважчої служби для отамана Сулими був повен духовних натхнень і чарівного забуття. Мабуть, готував його Бог до подальших великих змагань...

Щолиш другого дня ввечері, коли галера допливала до заливу Мармара, Сулима прийшов до себе. Став розглядати свою і своїх товаришів дійсність.

М'якошинський і Довбня веслували недалеко. Перекинулись поглядом і словами. Вони гадали, що Сулимі щось на голову вдарило. Василь-осаул твердив, що це пошкодило отаманові сонце, на якому чекали цілий день, коли мали вантажитися на галеру. М'якошинський сам не знав що казати. Тільки сумно похитував головою і муркотів:

— Ой, мабуть, пропаде наш отаман у бусурманській неволі. Дивись, як він кидає тим своїм товаришем!

І справді, Сулима не тільки важке весло натискав своїми залізними м'язами, але й просто носив за собою старого схорованого й згарячкованого шляхтича, що вже вмирав. Не говорив більше нічого, бо не міг. Не реагував теж на побої. Поблід і посинів. Доглядачі дали трохи спокою гребцям. Галера мала стояти до ранку в заливі. Вантажила овочі та інші харчі й воду. На чердаку цілу ніч при смолоскипах працювали греки, вантажили багаж. Бранці спали, як забиті. Тільки той напарник Сулими не міг ока замкнути. Ледве чутним голосом промовляв: “Єзусє, Марийо! Змілуйце сє наде мноу!”

Потім замовк. Схилився на лаву й застиг. Сулима не чув тих молитов. Хотів спати і бажав, щоб йому знову приснилося те, що й першої ночі. Але сни були не такі, як хотів. Кошмарні з'яви стояли перед ним. Турки-яничари били його у сні. Пекли плечі від таволги і боліло в грудях від напору на весло. Змучений, прокинувся й інстиктивно вхопив весло. Світало, але ще було тихо. Тільки хропіт нагадував наявність невільників.

— Ну, починається дальша мука! — сказав отаман, коли почув тупіт яничарів, що йшли керувати гребцями й цілою плавбою. Миттю торкнув свого товариша. “Шкода, щоб старого ранив вражий безвірок”. Але старий сидів далі, схиливши обличчя до лавки. Сулима сам бере за весло. Побачив це доглядач. Вже здалека морщить брови й помахує канчуком. Раз, другий вдарив по спині, але старий не рухається. Він мертвий. І вже його ніяка таволга не пробудить.

Вартовий прикликав ключника. Відчепив від ніг кайдани і двоє кремезних яничар поволокли померлого шляхтича наверх, до борту.