Розділ «VII»

Сулиму перекували на місце одного хворого Волоха. Він зомлілий лежав під лавою і яничари час від часу приводили його до тями таволгою.

Так доплили до Дарданелів і потім на Егейське море. Хоч гребцям не видно було суші, то зараз по повітрі відчули, що пливуть біля берега. Запах оливи, винограду й ще якогось невідомого цвіту доносився до бранців та потішав їх серед муки. Пригадували собі, що є ще небо синє і чарівна земля та живуть на ній люди...

По кількох днях галеру зупинили знову. Сусідом Сулими був молодий молдаванин. Він твердив, що вони тепер недалеко Гаґіос Горос (святої Гори Атон). Яничари-наглядачі повиходили наверх подивитись, а може нові накази отримати. Та за той час бранці могли свої думки один одному передати. Сулиму цікавила гора Атон, тому просив молдаванина розказувати.

— Ви знаєте, — говорив молдаванин українською мовою, — я був на Атоні, відвідував святих ченців. Коли б не моя наречена Маруца, то я був там і лишився. Але, що казати, — глибоко зітхнув, — не довелося мені повернутись до моєї Маруци, а попасти в полон на цю галеру... Таке то людське життя: чоловік укладає собі, а Бог розкладає...

— А багато там є монастирів?

— Певне, що багато: вся гора — то монастирі.

— Але наших слов'янських мало?

— Є кілька, і то гарні й багаті та чисельні монахами. Приміром, Хіландар сербів, що майже триста років існує, то диво, не монастир. А як вам уночі монахи заспівають Північню, то не знаєте, де ви: на землі між небесними людьми, чи між земними ангелами.

— А я чув, що болгари теж мають свій монастир?

— Так, він має з п'ятсот років. Тепер називається Зографу. Але найстарший — то Івірон кавказьких іберійців, чи як у нас кажуть, грузинів. Одначе найбільше подобався мені наш, святий Пантелеймон, хоч тільки двісті років він існує. Там монах так побожно молиться, як в Україні, у Києво-Печерській Лаврі, або в нашій буковинській Путні... Молдавани ведуть богопосвячене життя в Продромі. Там теж правлять по-слов'янськи. І по інших грецьких монастирях є чимало нашої братії. Зрештою, ви певне знаєте, що монастир Ксенофон має свої скити поміж Дністром і Прутом.

— Чув... знаю! — відповів Сулима через плечі своєму сусідові по недолі. Але дальшу розмову перервав прихід яничара. Не було безпечно розбалакувати в присутності таких нелюдяних службовців, особливо цих, вихованих з християнських хлопців турецьких вояків-яничар.

Інший яничар приніс їсти. Гребці накинулись на оті якісь напівзіпсуті овочі та й не думали вже далі вести розмову. Наші запорожці, правда, перед їжею тричі перехрестилися. Дивно, що турки на такі вияви релігійності не реагували. Навпаки, ставилися до таких людей із “повагою”. Хіба якийсь потурнак насміхався з релігійних почуттів козаків.

Самі турки моляться, і то прилюдно, п'ять разів на день. І бранці мали повчальну лекцію ще на Мармуровому морі. Один турок постійно називав одного французького морського старшину, що ділив долю всіх бранців на галері: “Ти, християнський собако!” Раз уже набридло тому бранцеві і він каже: “Чому ти мене так образливо називаєш? Називай отих он козаків теж собаками! А то чому тільки мене, я ж офіцер їх милості французького короля...”

А тоді турок відповів повчально ображеному офіцерові:

— Козаків я так не можу називати, хоч вони теж невірні. Бачиш, вони хрестяться вранці до схід сонця, і ввечері це роблять, обіду ніколи не почнуть без свого хреста, ані не закінчують їсти без піднесення очей догори і щось теж кажуть (тобто: дякувати Богу!). А ти, французький лакею, вже тут півтора року і ні разу не перехрестився. А так то тільки звірі поступають і тому я тебе слушно “псом” називаю!

Щоб надати більшої серйозності своїй науці, турок вдарив іще сильно кілька разів француза по спині... Той більше нічого не казав, але від того часу почав теж хреститись.

Сулима знову, щоб не впасти у зневіру, а то й чорну розпуку, старався свій розум заполонити якимись поважними й далекими від дійсності думками. Тому він знову згадав Атон-гору. І при цьому одного монаха з України, Івана з Вишні, що писав духовні твори і навіть свого часу бував у Львові. Та не міг він із тамошнім братством співжити й повернувся 1606 року назад на Атон. Читав Сулима його писання, але з ними не погоджувався. Бо бачив, що відкидати просвіту чи науку, як науку від злого (як це писав Іван із Вишні)... то не розумно. Якраз вчені підносять не тільки релігійно, але й культурно та економічно народ і країну. Поляки, наприклад, вище стоять завдяки науці і через те ми з ними не можемо скрізь устоятись. Тому стільки нашої молоді переходить до поляків і свого народу та віри зрікається. Або виступити проти унії і наших владик — це не робота мудрого, а невігласів. Теж відкидати старі звичаї, як поганські, нерозумно. Святий Василій Великий дозволяв читати молоді поганських авторів, бо в них, крім поганських речей, були речі добрі, то те саме треба й нам робити... Отакі то думки цілими годинами праці чи й безділля заповнювали свідомість козацького отамана.

Хоч на галері життя було дуже монотонне, але все ж таки були дні, коли можна було трохи фізично спочити. Це головно в п'ятниці, себто у мусульманські дні спочинку. Яничари тоді не так допікали в'язням, а здебільшого перебували на чердаку чи йшли до своїх кают. Тоді чути було з чердака пісні, як короткі рецитовані кашіди, де оспівувалася краса весни і чар осені, або ґазел-пісеньки любові. Ті останні найбільше були на устах яничар. Тоді, коли собі яничари співали, можна було і спочити трохи і не так напружуватися.

Ох, як хотілося бранцям вийти та подивитись на сонце! Це ж був серпень, кінець літа. Перед очима виринали жнива й широкий степ. Зелені садки й пісні женців. Такі хвилини мучили бранців найбільшою тугою. Одного разу якийсь із бранців почав співати:

Плачуть, тужать козаченьки