Розділ «VI»

Як сонце почало вже добре хилитися до заходу, прибігли кілька яничарів і вже здалека вимахували своїми міцними канчуками. За ними крокував старший, уже сивий турок. Один із яничарів зачекав на цього сивого, що виглядав на старшину.

— Вести по чотирьох короткою дорогою до пристані! — дав той наказ.

Яничари почали з криком і биттям канчуками виконувати скоро цей наказ. Он женуть дві пари в'язнів. Одну пару попереду, а за нею, не шкодуючи ударів канчуками, іде молодий рижуватий яничар. За яничаром знову друга пара. У ній височенний козарлюга. Того козарлюгу попихає наперед другий яничар. Якось ішли з гори. Задній яничар сильніше торкнув високого запорожця, а той тільки на це чекав і цілою силою наліг на попереднього яничара. Рижому козаки добре боки натиснули. І не знати, що було б сталося, може були б убили на місці високого, якби старший не крикнув:

— То султанські гребці!

На ті слова всі в'язні переглянулись і навіть утішилися. Отож, їх не будуть розділювати і продавати по одному по цілій Османській імперії. Видно, вояк у темниці правду сказав. Сулима з Микитою особливо тішилися, що рижий садист штикульгав на праву ногу і більше не вимахував своїм канчуком.

— Виходить, що і тут можна тих муслемських собак привчити, — шепнув до Микити.

— Дивись, Іване, як почемнів. Кожний драб тільки перед силою має респект.

— А в мене тепер знову почав розум працювати. Як ми на галері, то те саме, що на волі. Побачиш.

— Дай, Боже, і Ти, Пречиста Мати!

Ішли вузенькими вуличками. Всюди було брудно. Туркині проходили з накритими обличчями, наче які старинні статуї, а турки не дуже то придивлялись до бранців: їм уже збайдужіли такі походи. Хіба часом молоді хлопці чи й діти бігли й викрикували: “Джаври”. Часом котресь із зухваліших набрало жменю пороху чи камінців і кинуло у бік скованих.

— Чисто, як у нас, за циганами чи кацапами діти кидають!

— А вони всюди однакові, ті дітлахи. І в мене вже більший був, як отой синок, — смутно зауважив один із бранців.

— А в мене така сестричка, як ота була. Може теж татари в ясир узяли, бо я вже четвертий рік як вивтікав із рідної Тарасівки — мовив молодий козак.

— А ти знаєш, що хворий балакав із нашою бранкою з султанської челяді?

— Ні, цього не знаю.

— Ще й клуночок передала. Досить грошей. І їсти?

Хворий геть повеселішав.

— А що з грішми будемо робити?

— Не бійся, золото не завадить і на галері.

— Та правду кажеш. Сулима вже буде знати, що з ними, тими грішми, зробити.