Розділ «VI»

Останню ніч більшість бранців провела у молитві. Вони знали, що це таке галера: вічне катування таволгою, нужденний харч та виснажлива праця. А в разі якої небезпеки, то всі підуть на дно рибам на поживу. Прикованим урятуватись буде годі, хоч би й уміли плавати, як риби.

По довгих годинах вичікування настав день, якого козаки не бачили. Гадали, що зараз прийдуть по них і поведуть на нове місце муки. Але помилились. Ніякої зміни. Вже деякі почали в душі сварити турка, що обдурив, нехрист. Але нарешті принесли їсти. Скорше, як звичайно. Дали риби. Можна було її їсти, бо свіжа, хоч найгіршого виду. Трохи хліба і по куснику якогось гарбуза. З'їли все до дрібки. Самі з себе сміялися: колись удома, то гарбузи свиням кидали і навіть на гадку нікому не приходило, щоб його сирим їсти, а тут, дивись, які апетитні...

Скоро почулися голоси і брязкіт кайдан. Прийшли чотири яничари й почали кувати козаків попарі. Скують і виводять, а там їх перебирають інші вояки. Помалу всі опинилися на якомусь просторому подвір'ї. Зразу не могли здати собі справи, де вони.

Кожний стояв, мов сліпий. Дехто протирав очі, інші ж падали просто з того надміру світла, від якого відвикли їх очі. Коли вже трохи звикли до сонця, почали себе розглядати, і пізнати не могли.

— А то що за монах, як святий Онуфрій заріс? — питав Микита Сулиму.

— А ти чого висох, як грецький святий? — запитав у свою чергу отаман.

Вусань не говорив нічого, тільки перехрестився тричі й подякував Богові, що дозволив ще ясне сонечко оглядати.

До яничарів підійшов потурнак і щось їм там наказував. Мабуть, мав переказати якесь важливе доручення. Нарешті два пішли кудись за ним, а решта посідали під корчем і сонливо чекали на їхнє повернення.

Під густим живоплотом, за криничкою, сидів на землі хворий і скований разом із ним молодий міцний козак осаул Андрій Стерня. Вони у півголоса гуторили. Нараз почули, що живопліт заворушився і наче людський шепіт понісся з нього.

— Братіки-запорожці, і вас теж піймали ті поганці? — почули виразно. — Нещасні діти нашої України! — далі не було чути слів, тільки тихий плач.

Щоб турки не зауважили, обидва козаки присунулись щільно до живоплоту. Відгорнувши листя, побачили по-турецьки вбрану жінку. Але покривало з її лиця було відслонене. Вона сиділа на землі з другого боку плоту й тихо плакала.

— Чого, сестро, плачеш? — спитав Андрій.

— Плачу над вами і над вашою нещасною долею... Над нами усіма плачу. Ви бачите, що вони з нами тільки не роблять, ці бусурмани!

— Та нам легше, аби на галеру, але тобі, сестро, певне важче жити. Ми собі раду дамо і ще, Бог дасть, прийдемо тебе визволяти...

— Дай Боже, щоб так сталося. Але як вирветесь, передайте вістку до моїх батенька й неньки. Нехай знають, де їх донечка пропала, та на Службу Божу дадуть.

Помалу розпитував її осаул Андрій. Жінка родом була з Волині. Її захопили татари в часі нападу на село. Вона тільки тиждень, як подружилась була зі своїм Петром. Його вбили, а її в ясир. Тепер вона в султана у гаремі служницею. Вже п'ятий рік.

— А скільки я терпінь пережила, скільки наруг! Мене вже тричі так збили канчуками, що чудом тільки відійшла. Бо не хотіла я коритися султанським примхам. І муслемкою стати не хочу. Нехай пропаде моє життя і моя молодість у тій неволі, коби тільки мене Пречиста захоронила від наруги і від того магометанства...

Осаул мав на грудях срібний хрестик, ще від покійної матері. Він його відчепив і передав невільниці Олені.

— Бери, нехай тебе Господь береже. То моє матусине благословення!

Невільниця Олена щиро подякувала і теж просунула крізь листя малий клуночок козакам.