Розділ «II»

— Ну ж бо і смішні ті турки, хай їм Магомет штани скрає! — сміялися козаки.

— Але скажи нам, осауле Василю, де ти такої хитрої штуки навчився, певне у Піярів?! — питався Остап Книш.

— Так, у Піярів. Я читав там життя св. Атанасія Великого. Він одного разу втікав рікою Нілом від вояків, що за ним гналися. Його переслідували за те, що обороняв віру від аріанської єресі. Уже були вояки своїм човном дуже близько, коли Атанасій приказав завернути свого човна до них. Коли його спитали, чи не бачив він Атанасія, то сказав: “А от, щойно проїхав...” І вояки погналися далі, а святий врятувався від переслідування. То і я взяв той задум святого Атанасія та його використав. І готово — ми спаслися.

— Значить, не пропадемо, — сказав Сулима. — Тільки зараз треба продумати, який напрямок брати, їхати за галерою трохи небезпечно. Краще берімо якийсь час курс на захід. Коли б знати, де ми, то під'їхали б так, щоб до кримських берегів чи й Очакова вночі прибути. Тоді можна було б проштовхнутись поміж галерами. Ми тоді скористали б із Василевої штуки...

Другого дня вранці мали вже бути козаки біля кримських берегів. Але мряка не давала змоги направити курс. Тепер найважливішим завданням було пильнувати чайку, щоб не напоролася на яку прибережну скелю. Бо як чайка розіб'ється, то пішки не перебіжиш Крим. Татари переловлять, мов коней у степу, і пропадемо. Так собі думали і так між собою гуторили козаки.

Вже мусіло бути досить пізно, бо крізь густу мряку добре пригрівало сонце і робилося душно. А певно плисти у мряці годі, бо можна налетіти на яку скалу і тоді прощайся з життям. Через мряку козаки промерзли, годі було припекти баранину на вогні. Та якось коло полудня почало просвітлюватись і місцями показалося синє небо. Мряка частково підносилася, частково ж прилягала до моря. Здавалося, що перебувають не на морі, а у горах, де у стіп їх хмари. Козацтво милувалося такою прекрасною “оманою” природи.

Аж тут, на яких сто метрів від них, вималювалися контури галери. Плила просто до чайки. Там брязчало залізо й видно було, що готуються до бою. Козакам не було вороття: або приймати бій, або здаватись без опору в ясир.

Хоч виходу не було, проте в козаків нема звичаю здаватись без бою. Мушкети, гаки, шнури й ножі вмить приготовили. Чайку з розгоном впустили на галеру так, що турки не вспіли й вистрілити з гармат через маленьку віддаль.

Першими затріскотіли козацькі мушкети й на поручнях повисло безвладно кілька яничарських тіл. Наш знайомий вусань знову вхопив весло і махнув ним по поруччі галери. З того кілька шабель та мушкетів турецьких плюснули у море. Козаки тим часом уже добре прикріпили чайку до галери та готувалися до скорого “десанту”. Яничари зразу зрозуміли стратегію запорожців. Стали збиватись у лаву до оборони. Поруччя аж почорніло від яничарів.

У тому часі осаул Василь, насипавши у казанець пороху для стрільби та перемішавши клоччя з баранячим лоєм, всадив це все до казанця і кинув, підпаливши з допомогою головешки, що тліла ще на вогнищі. Від чердака відскочило кілька турків потушити вогонь. Того тільки чекали козаки й зараз по драбинці вдерлися на спорожніле місце. На переді був Яким. Почався рукопашний бій. Знову ж на чайці Микита з двома козаками прорубували борт галери. За хвилину вже більша частина козаків билася на галері. Сулима теж був уже там. Командував і відбивався. Яничарів було кілька соток, козаків жменька. Он лежить весь у крові Яким, там другий козак упав і по ньому топчуться воюючі... Нагло Сулимі щось запекло у грудях і стало в очах чорно, чорно...

Зразу, як Сулима відкрив очі, не знав, де він. Було темно. Нащупав під собою купу стертої й вогкої соломи. Хотів піднести голову, але не міг: була важка, як ковадло. Ним ледве чутно хитало. Зараз пізнав, що пливе морем. І нагадав собі все: бій, удар по голові шаблюкою і чорний сон. Тепер він полонений і його везуть. Не знати куди: може до Кафи або до Трапезунту, або таки в сам Істамбул, де прийдеться йому зависнути на гаку, як колись Байді-Вишневецькому...

Біля себе почув стогін. Отже, він тут не сам. Нащупав рукою товариша. А той мовив: “Отамане, це ви?”

— Так, я Сулима! А що з нами? Ти хто?

— Я Микита М'якошинський! Ми в неволі, на дні галери між щурами. Замкнені, ті що були свідомі, то їх пов'язали, але вас укинули без в'язання. Гадали, що не очуняєтеся від того зрадливого удару якогось потурнака.

— А багато наших загинуло?

— Не знаю ще, але Якима і двох молодих козаків, напевно, нема в живих. Боролись, як леви, наклали яничарів цілу купу. Зате кожний із нас поранений. Дехто важко, дехто менше. Мені руку перебили й розтяли щоку.

Лежали далі мовчки, слухаючи хропіт помучених воїнів і стогін ранених. За добру хвилину обізвався Микита: “Отамане, чуєте, хочу вам щось сказати?”

— Чую, а що?

— Тепер, коли турки вилизують свої рани і ще не взяли нас під пильний нагляд, треба нам порадитися, як маємо себе вести далі. Бо від цього може багато залежати. Як добре порозуміємося, можемо ще й звідсіля втекти. Бо потім уже не дадуть нам обмінятися своїми думками.

— Щиру правду кажеш. А про що ж ти думаєш радитися?