Розділ «II»

— З ким ти там говориш? — спитав.

Поки ще турок зібрався відповісти, Филимон уже мав готову промову до старшини:

— Пане, — сказав поважно, — коли ви нас полонили у лицарському бої, то нам належиться й лицарський полон.

Турок, прийшовши зі світла у цю темінь, не міг зразу розгледіти Филимона. Та як тільки його очі привикли до темряви, відповів:

— А джаври можуть бути лицарями? То тільки ми, муслеми, лицарський народ!

— То як, муслеми-лицарі вважали гідним битися з нелицарями? — спитав хитрий буковинець.

— Та хоч ви були лицарі, але тепер ви тільки наші полонені й більш нічого.

— Так, але навіть у вашому інтересі зараз те, щоб ми не погинули у тій ямі, а мали силу працювати, як бранці ваші. Та ж за збідованого бранця ніхто вам і зломаного шага не дасть.

— Ми вас не веземо на працю. Хочемо, щоб сам ясний падишах покарав вас за свавілля...

— То, то, як ми повмираємо з голоду і спраги, то може нас карати... Скорше вас покарає, що так обходитесь із падишаховими бранцями!..

Слова вплинули на турка. Щось обидва порадились і перший кудись пішов. За якийсь час вернувся та приніс кілька ячмінних хлібів, трохи риби і якусь посудину з брудною водою.

Козаки, що досі мовчки слухали Филимона з турком, заворушились. Здоровші підводились, а поранені піднімали тільки голови, щоб могти побачити хліб, а головно ковтнути кілька крапель води. Старший турок ламав паляницю і давав по кускові трохи смердючої риби. А молодший якимось черепком подавав воду Филимонові, а той — товаришам. Правда, того всього було дуже мало, але все-таки якась бодай надія була на те, що не грозить смерть з голоду.

Сулима й товариші зразу зрозуміли зі слів старшого турка, куди їх везуть. Пішов мороз поза шкірою після такої небажаної вістки. Видно, турки вважали, що схопили таки отаманське судно і хочуть мати з того велику користь. Певне, паша матиме за те велику ласку в Порті. Тут теж отаман подякував Всевишньому за ідею Микити: не розказувати, хто з них отаман.

Другого дня помер один молодий козак, що був дуже поранений і побитий яничарами. Увесь час лежав непритомний, а потім, як трохи очунявся, стогнав важко. Нарешті почав лебедіти:

— Мамо, матусенько! Закличте мені священика, щоб я по-християнськи попрощався з цим світом. Ой, умираю, священика хочу, сповіді хочу, Господи милосердний, Мати Божа...

Ті оклики навіть Сулиму пригнобили. Що ж тут йому порадити? Як тут йому подати поміч? Де ж узяти священика? Навіть, коли б і був, то турки не дозволили б...

До вмираючого присунувся Пилип Гармаш, кухар. Він став потішати вмираючого та говорити, що є інший спосіб, коли нема священика.

— То ж перед ким мені сповідатись? — питав жалісно козак.

— Коли нема перед ким сповідатись, то треба щиро жаліти за свої гріхи, а при тому постановити, що при нагоді висповідаюся, як тільки буду мати священика.

— А як я не подужаю? Я ж уже чую, що мої години короткі.