Розділ «II»

І Сулима думав, що молодий козак, колишній піярський учень і великий звитяжець у бою, зараз таки скаже: “Готуймось з пістолями бусурманів стрічати...”

— Пане отамане, я гадаю, що тут одинокий рятунок: хитрощі!

— Кажи, які? Так скоро продумав? Так легко турка, гадаєш, задурити?!

— Не кажу, що скоро й легко, але дозвольте виложити мій план. Він простий і не мною надуманий, але колись я його прочитав і він певне нам послужить. І то план до виконання з чистим сумлінням. Без жодного фальшу!

— Кажи, бо з галери вже нас певне зауважили!

— Але з віддалі трудно пізнати, куди ми пливемо. Отже, найперше раджу завертати і плисти навпроти неї, хоч у відповідній віддалі.

Сулима недовірливо похитав головою, але подумавши трохи, поручив стерновому завертати.

— А тепер, пане отамане, треба чимшвидше сховати гармати. Козаків накрити, наче б то був товар, а кілька молодших нашвидкоруч попричепурювати на турків чи на кримських татар. Тих, що не мають довгих вусів, тільки малі й короткі.

— Ну, в тебе таки хитра думка! — скоро здогадався отаман. — Тільки швидко треба те все виконати.

Не минуло й десяти хвилин, як колишня козацька чайка перемінилася на татарський човен, що плив із Криму на кавказьке побережжя з якимось крамом. Може шкурами, може пшеницею. Човен обслуговували татари в турбанах на голові. Колишній бранець турка, Яким, стояв при стерні, маючи на голові теж якийсь завиток із старих шараварів, а молодці-козаки стояли двома групами, посередині чайки, перед і за щоглою, накриті старими вітрильними полотнами. Здавалося, що це якісь шкури прикриті, щоб не мокли і не дуже виїдалися морською сіллю.

Сулима через щілинку від вітрила оглядав галеру: потужні гармати, багато яничарів із мушкетами. Майже вся залога галери вийшла наверх придивитися на баркас з Криму.

Хоч віддаль між галерою й баркасом становила яких чотириста метрів, але видно було добре поприв'язувані при чайці снопи дніпрового очерету.

Два турецькі старшини стояли на помості галери й дивувалися, що татари набралися такої відваги і плили на такому човні морем. Але третій їх сумніви повністю розвіяв.

— Гадаєте, що наші ногайці нічого не можуть навчитись? Вони ж сусідують із тими ненависними джаврами, козаками, то й переймають від них спосіб плавби. Бачите, як по бортах поприв'язувані снопи очерету?

— А так, так, бачимо. Справді від тих джаврів-козаків можна чогось доброго навчитись, тільки треба вміти доглянути! — повторили майже разом обидва старшини думку третього.

Паша Ібрагім був знову іншої гадки:

— Ні, мої воїни — це таки козацька чайка, що її перехопили татари десь біля Очакова і тепер користуються нею для своїх перевезень. Ви ж знаєте, що буря порозганяла геть на всі чотири вітри козацький флот...

— І це може бути, ясний пашо!

Ще більше утвердилися турки в своєму оманливому переконанні, коли козарлюга Яким гукнув їм привітання справжньою турецькою мовою.

Коли галера зникла за морським обрієм, чайка знову стала козацькою.