Розділ «II»

— А треба нам найперше сховати свого отамана...

— Навіщо? Ні, я голова і буду як голова відповідати.

— А мені здається, що голова повинна перед нами відповідати і далі думати про нас, але перед турками повинні ми так зробити, що ніби ми стратили голову і нехай шукають вони того вітру в полі. Чейже ж добре всі знаємо, що турки на провідників найбільше полюють. Навіщо мають вас мучити і потім четвертувати, чи на гак або на палю саджати, коли є спосіб: ми вас збережемо і уникнемо мук.

— Воно правда. Але як це зробити?

— Зробити це легко. Треба всім козакам переказати, як вони мають поводитися серед допитів: ми стратили отамана в нападі на турецьке місто. А отаманів осаул загинув на борту цієї галери, себто Яким, а другий, що командував, був тільки тимчасово, чи як по-латинськи шляхта каже: “ад гок”. А в нас командантом може бути кожний козак... Тому ви не будете називатись Сулима, а Іван Каша. Згода?

— Та хай буде, як міркуєш. Сказане перед отаманом передав М'якошинський усім козакам. Залишилося ще полонених тільки 37 чоловік, решта пропала. Отже, пропала майже половина залоги.

Деякі козаки лежали ще непритомні. Добре билися з яничарами, та немало й самі отримали. Їм товариші мали потім, коли очуняються, розказати про подальше здійснення спільного задуму.

— А невідомо, скільки загинуло яничар? — цікавився Сулима, звертаючись пошепки до Микити.

— Я не бачив, бо прорубував борт. Коли ж побачив, як уже нікого з козацтва нема на чайці, зрозумів, що наша доля вирішується нагорі, на чердаку. Вискочив скоро на поміч. Мене оточило відразу кілька яничарів. Два впали від моєї шаблюки, а третій почав утікати. Тоді ззаду напало на мене кілька нараз та й зв'язали. Потім кинули до тієї комори, де от ми всі тепер. Я й не мав навіть часу розглянутися по галері.

На ті слова Микити обізвався козак, що недалеко лежачи, постогнував, бо був дуже порубаний. Належав до тих, що перші з Яковом вискочили на палубу ворожого корабля.

— Яничарів вбито дуже багато. Вони просто не билися, а навалювались на нас. Ми далі вже й не встигали шаблюками повертати. Сам покійний Яким поклав майже десятьох. Як мене поранили, то я впав між яничарів. Вони всі були мертві. Як вас уже всіх пов'язали й позамикали, взялися чистити поміст. Убитих, і наших і своїх, кидали просто в воду. Наших, правда, було щось шість. Не більше, а своїх то кидали й кидали. Вже були й мене вхопили за ноги і руки та й хотіли післати раків годувати. Але я застогнав і мене перенесли та кинули у цю смердючу яму...

Тепер Сулима відчув голод, спрагу й велику втому. Повіки стали важкі й він знов потонув у небутті.

Галера плила добрий день і цілу ніч. Над ранком отворилися двері й появився в них якийсь худощавий турок. Щось там промимрив собі під носом і копнув першого скраю козака. Це був осаул Андрій Стерця.

— Чого копаєшся, хлопство турецьке?! — закричав покривджений. — Краще ти нам їсти подай. Інакше нас далеко не довезете.

Турок не зрозумів української мови осаула. Але Филимон із Сучави, почув Андрієві слова і, знаючи трохи по-турецьки, заговорив до бусурмана “Вояче, нащо ти нас тут тримаєш? Та ми тут з голоду так погинемо”.

— Мовчи, джавре! Краще слухай, про що я тебе сам запитаю.

— Та я мовчав би, як би ти був більш чоловіком. А ти навіть кількох слів того козака не розумієш.

— Мовчи, кажу тобі. Хочеш, щоб я до тебе нагайку взяв?! Краще скажи, скільки вас тут усіх?

— Ну от, то ти навіть рахувати не вмієш? І пощо ж тебе, дурня, отут післали? Га?!

Турок скипів. Напевне, вже був би брався “молотити” Филимона, коли за ним виринула чиясь тінь і в дверях появився високий старий турок. Виглядав на старшину.