Розділ «I»

Ти нам поможи, на Тебе надіємось

і Тобою хвалимось:

Твої бо ми раби, нехай не постидаємося!..”

Після тієї пісні, наче на Христовий наказ, як колись озеро, так тепер ягням присмирніло Чорне море.

Отаман давав накази: вичерпати решту води, добре оглянути човен для того, щоб вирушати далі. Слід зладити з дощок тимчасове стерно і зробити порядок навколо себе. Закликав свого першого осаула, Василя Довбню, і доручив приготувати сніданок для чубатого братства. Сам тим часом із Григором Козою, досвідченим козарлюгою у морі, стали обмірковувати подальший курс.

— Пане осауле, дозвольте спитати: давати братству який сніданок? — запитав похідний кухар Пилип Гармаш Василя Довбню.

— Відкрий бочку з сухарями, а там під щоглою є бочівка з кримським вином, то наполовину з питною водою дай кожному по чарці, — відповів осаул Василь.

Осаул Довбня обчисляв стан залоги. Виїхали з Великого Лугу на цій чайці 60 осіб. В Істамбулі пропало п'ять, а тепер маємо тільки 43 особи. Отже, море забрало аж 12 членів козацького товариства. Але й між тими, що залишилися, є кілька важко поранених.

На сніданок не довго чекали. Козаки хрестилися, помалу жували сухарі та запивали вином. Потрохи й розговорились.

— Ото, братіки, була буря! Відколи їжджу, не бачив такої! — сказав якийсь старий вусань.

— Еге ж, я вже гадав, що ясного сонечка ніколи не побачимо. Якби не Божа поміч, то де б ми на тій нашій трісці врятувалися? — доповнив його молодий козак, спудей київської школи.

— Добре, але що ми тепер будемо робити: ані стерна доброго, ні товаришів, ні харчів не маємо. А як доведеться ще поблукати так який тиждень, то на ясному сонечку з голоду попухнемо, — докинув один задуманий козак.

— Не наше діло! — відповів суворо вусань. — Маємо отамана і він на те є, щоб дати всьому раду. Як ми вчора і нині вночі не пропали, то вже у погідний день мусимо кудись добратися.

— Хіба на турецьку галеру! — песимістично відказав задуманий.

— А як попаде, то й на галеру. Ми на те й козаки. Над'їде який паша, кинемось голіруч, здобудемо корабель, а тоді буде їсти, ще й випити. Ще додому привеземо на Січ-матір добра чимало! — потішив старий.

— Еге, еге, голіруч, — далі продовжував розмову задуманий. — Може ще нас паша турецький сам запросить на галеру і в руку поцілує, що, мовляв, добре, козаки над'їхали, бо він за ними шукав. То наче в тій казці, де баран за вовком шукав...

Тут дехто засміявся.

— А певне, що попросить. Ти гадаєш, що козаки прості люди, як нас ляхи називають: хлопство? Ні, синку, от хоч би на нашій галері, то тут п'ятеро навчалося у єзуїтській колегії, є й такі, що вчилися по братських школах, а один навіть у Німеччині вчився. От осаул Довбня був на науці у Піярів, — поважно продовжував вести бесіду старий козак.

— Але я таки волів би був утопитися в тій чорній водній пропасті, як отак плисти напризволяще, — міркував далі молодик.

— Дурні балачки, — втрутився третій козак, що саме закінчив їсти свого сухаря. — Нагадай козі смерть, то вона вже хоче. Навіть і на каторзі турецькій, то таки людина живе і має надію ще колись вирватись і своїм людям прислужитись. А самому кидатись на смерть чи її бажати, — це ні до чого.