Розділ «I»

На березі розділено козаків на дві партії. Одна пішла на високий берег, куди ходив Микита: вирубати дерево на щоглу та зразу ж спустити у воду, бо годі тягнути по землі таке деревище. Мали там теж нарубати доброго дерева на нові весла і стерно. А друга партія козаків подалася за Якимом, на обшуки.

Цей узяв собі двох козаків і пішов понад берегом, а Микита з трьома молодшими козаками подався вглиб суші. Хоч урочище позаростало річним хабаззям і корчами, проте козаки поспішали. Ще ледве-ледве було чутно, як стукали в лісі сокири. Минули лісок і вийшли на поляну. При світлі місяця можна було голки збирати. З лівого боку побачили, ніби чистіше місце. Подались туди.

— Е, це ніби стежка! — зауважив Микита М'якошинський.

— Так виглядає, — притакнули всі три товариші.

— Мабуть, мусить тут бути якась оселя. Прекрасно. Купимо турецького барана на чайку.

Козаки не зрозуміли й розреготалися.

— Чого регочете? Направду, купимо барана і готово. Що то за наїдок, оті сухарі?... Хоч козацька їда, той хліб і вода, але запорожець і барана апетитно з'їсть.

При тих словах ватажка козаки почали і собі теж жартувати, хоч не припиняли йти. Ось знову лісок, знову полянка, тут долина. Тримаються ж увесь час стежки. Моря вже не видно. Добру милю пройшли.

— Микито, Микито, а дивись! Хата! — раптом зашепотів насторожений Филимон із Сучави.

Там, за деревами стояла не так хата, як колиба. Коли підповзли ближче, побачили неподалік загороду, а в ній майже сорок овець.

Добре, що собаки не зачули. А Филимон зараз таки каже Микиті:

— Вкрадімо кожний по вівці і на тиждень матиме чайка провіант.

— Е, ні, голубе, так не піде. Та ж то чуже.

— Е, яке це чуже, та то турецьке.

— А турецьке, то не людське?

Під час тої розмови Микита передумував, що йому робити. Він знав, як учили його священики: коли людина не має що їсти і перебуває на межі між життям та смертю, то може навіть украсти, бо потреба підтримати своє життя звільняє її від гріха. Але знову ж, маючи ніжне сумління, не хотів робити кривди бідним пастухам, хоч і турецьким.

— Ні, таки будемо торгуватись, — заявив твердо.

Козаки були незадоволені, але він був провідником, тому більше не сперечалися. Микита казав двом лежати і не рухатись, а сам із Филимоном повільно покрокував до воріт. Перед колибою тлів ще вогник на подвір'ї. Микита легко відкрив ворота і, наче тінь, подався до дверей. Із хатини доносився легкий шум. Дав знак Филимонові та з ножами й пістолями в руках подались, наче коти, до широкої лежанки. Світло місяця впало на сплячих. Лежало тут два чоловіки. Один старший, другий іще юнак. У кутку, загорнута у кожух, спала молода жінка з дитиною.

— Це, мабуть, не турки, — прошепотів Филимонові Микита. — Ну, будемо, торгуватися.

Филимон став у дверях із ножем і пістолем напоготові. А Микита приклякнув і торкнув за лікоть старшого на лежанці. Йому било місячне світло просто в обличчя. Той позіхнув і відкрив очі. А Микита, показавши ножа, промовив: “Вставай старий, але без галасу. Бачиш, купці прийшли”.