Розділ «I»

— А найліпше закинути якоря біля того закруту, а там вислати кількох на берег із сокирами. Нарубають відповідного дерева, спорядять тратву і приїдуть назад.

— Незле думаєш. Тільки нехай краще половина бере мушкети, а половина сокири, бо ми нікого не завважимо з берега, а там може вже й хтось на нас чекає.

Сплячим козакам заскоро місяць зійшов, але вартові аж полегшено зітхнули, коли висунувся блідолиций місяць, аби приглянутись у морському дзеркалі. Легкими порухами весел наближалася галера до берега. Не було на ньому й живої душі. Хоч скелястий берег, та невисокий. Закинено якоря. Два козаки поплили до берега, що була від чайки на яких триста ліктів.

Вислані на сушу були Яким та Микита. Яким був уже довго запорожцем, бував і в неволі турецькій, знав теж по-турецьки говорити. Микита був ще молодий, ледве третій рік, як прибув на Січ. Ходив перед тим до єзуїтської школи в Ярославі, але, бачивши, як непримиренно ставляться поляки до українців, навчився добре латини й риторики. Тоді подався до Києва, звідки прибув на Січ. Він був у школі переконався, що наша Русь-Україна потребує не тільки мудрих і вчених голов, але й лицарських рук. До нього отаман Сулима ставився надзвичайно добре. Коли було якесь дуже відповідальне завдання, то козак Микита М'якошинський був перший серед покликаних на таке діло.

Ось припливають обидва козаки до прибережної скелі. Микита вискакує на твердий виступ і подає руку Якимові. Перевіряють за поясами ножі та пістолі. Шараварів сушити не треба, бо дьогтем намазані, то й вода спливає по них, як по гусці.

Яким дивиться своїм спостережливим оком по березі. Тихо, тільки вода об берег хлюпоче лагідно. Чайка стала нерухомо.

— Микито, ти будь тут, а я сам піду і перевірю берег. Потім вернуся, а ти підеш у противний бік. Як би щось небезпечного, то пугукай і в воду на чайку. Ясно?

— Так, ясно, а як би вам щось, то як мене повідомите? Теж пугуканням?

— Я жабою квакатиму. Раз — то означатиме важай, а як кілька разів за порядком, то чимдуж біжи до чайки.

— Гаразд, хай Бог веде!

— Добре, друже! — І Яким поплазував краєм берега на схід.

Микита залишався. Почав переглядати найближче місце. Може є де тут стежка, або інша яка ознака людини? Підійшов до корча — одного, другого. Вийшов на горбок. Нічого не пізнати, видно якийсь безлюдний закуток малоазійського побережжя. Ще далі хотів іти, але боявся, щоб на нього Яким не чекав. Ану ж, може щось важливе принесе? Ніч коротка, то як навіть знайдемо, що для чайки потрібне, не стане часу перенести це на неї. Сів на камені й чекав повернення товариша.

За якої чверть години почув, що каміння осувається в море, і з-за берега появився Яким.

— Ну що там?

— Оселі людської близько нема. Може, хіба, якийсь пастух перебуває у тих сторонах. А он там є ліс, дерева надаються на весла та щоглу.

— Ну то я ще піду на той бік.

— Іди, але добре й уважно за всім прослідкуй, щоб потім не було несподіванок. Я почекаю тут, хіба тільки огляну узлісся, що неподалік.

Микита пішов. Ступав помалу по камінні. Що далі йшов, то більше бачив кущів. Нарешті прийшов до місця, де берег робився високим, а ліс прилягав майже до кінця скелі. Назад вертався коротшою дорогою: попри ліс.

Як повернувся, з берега заквакала жаба. То Яким давав знак на повернення до чайки.

Захлюпотіла коло чайки вода і відділилися від неї, наче риби, чубаті голови. То плив осаул Стерця зі своїми десятьма людьми. Мали мотузки, сокири, ножі.