Розділ «I»

— Так, браття, це тільки боягуз таке говорить!  — мовив вусань.

— Ні! Та ж турки хочуть, щоб визнали їх віру і будуть нас мучити, а ми тоді може й Христа виречемось. О, ви не знаєте, які то турки. Вони як припечуть у п'яти, то навіть людина своєї рідної мами виречеться, не то віри! — сказав засумований козак.

Тут обізвався сам отаман:

— Ні, братіку, не твоя правда — хто хоче віру зберегти, то й серед найгірших мук її збереже. Бог дає на те поміч. Назагал мало козаків вирікається віри, щоб не сказати: ніхто. Це турки дуже добре знають. А ще менше наших козарлюг іде на турецьку чи татарську службу. І ми в неволі бувши, якщо вміємо добре поставитися, більше страху завдаємо ворогові, коли він нас канчуком по плечах ріже, як тоді, коли з ним воюємо. Тому гріх навіть думати про якусь смерть: живемо і серед найгіршого маємо вийти переможцями, а наших ворогів посоромити! Така наша козацька мудрість!

По сніданку отаман призначив собі до помочі Андрія Стерця, на місце другого осаула Антона Завади, що вчора був змитий могутньою хвилею. Отаман Сулима з двома осаулами ще довго радилися. Козаки за той час латали свою одежу, сушили її на сонці. Чистили мушкети й зброю. Плили помалу на схід, проти сонця. Перший осаул, Василь Довбня оглядав море, чи не видно де берега або, борони Боже, якої турецької галери.

Отаманів задум був такий: найперше за всяку ціну дістатись берега та зремонтувати корабель. Витесати нові весла, вставити міцне стерно, зрубати міцну деревину на щоглу. Теж запастися питною водою, бо ж одна бочка трісла, а у двох других було малувато води. Харчів вистачало ледве на два дні. Але на це козаки мали раду: в морі риби достатньо. Головне, щоб могти скоро плисти, тоді дістануться швидко до своїх. Напрямок взяли на схід, тому що на північ їхати небезпечно: тепер султан направляв галери слідкувати всюди за рухом козацьких чайок і переловити їх на морі. Хоч буря стримала турків, але вони свідомі того, що козаки далеко не від'їхали і певне розпорошилися. Тому думали, що краще буде напасти на козаків й потопити, чи в полон забрати. А туди на схід, під кавказьким берегом, менше їздять галери і тут можна буде трохи перечекати. А там через Азовське море й Калміюс на Січ...

Вже сонце збиралося заходити, як приплила наша чайка. Осаул Довбня говорив щось з отаманом і показував у правий бік.

— Туди, пане отамане! Там мусить бути близько земля. Бачите, ген при обрії між небом і морем щось чорніє, наче темна листва.

— Добре, осауле, але направо поїдемо, то потрапимо до Трапезунту, хіба туркам просто в руки?

— Ні, тут більшого міста немає, бо ми не зустрічали ні галери, ні навіть рибацького човна.

— Тепер не пора риболовити. А минулої ночі не пускалися у море, тому й не зустрічаємо їх. Але галери, напевно, всі на Очаків пігнали козаків перехоплювати.

— Та куди ж кермувати?

— Нехай буде по-твоєму, повертай до суші. Але обережно, щоб не потрапити до бусурманів.

— Хлопці, слід гребти більше човном направо, — скомандував осаул Василь.

Козаки докладали всіх зусиль веслувати за вказаним напрямом.

Сонце вже ховалося за гори, як козаки побачили берег. Горбовина. Смужки лісу. Віяв від них лагідний вітерець і ніс пахощі раннього літа. Старшина оглядала берег. Домів не було видно. Не доглянули теж човнів. Берег скелястий, небезпечно причалювати. Треба чекати до ночі. Добре, що місяць незабаром зійде.

— Тепер, молодці, трохи треба поспати, крім вартових та стернового! — наказав отаман.

Чайка була подібною тепер на човен без залоги. Змучене козацтво спало. Тільки вартові, що вдень були трохи переслались, оглядали берег. І пильнували, щоб не надто відплила чайка від своєї зупинки, бо на морі не стоїш на одному місці: все хвилі збивають і тягнуть, куди їм заманеться.

— А може б ми так до того лісистого берега причалили? — радився з отаманом осаул.

— Воно не зле було б. Тільки, щоб скелі при березі не “зустріти”. Інакше не причалимо. Ет, як би на залив невеличкий попасти, тоді б нам повезло. І тиждень собі постояли б та трохи підкріпились по вчорашній пригоді.