Розділ «I»

Старий підвівся й сів. Коли побачив перед собою вусатого козака, тричі широко перехрестився. Микита сховав ножа за пояс. А старий щось ледве чутно залебедів. Та ні Филимон, ні Микита не розуміли його слів. Хвилинку стояли нерухомо, але тоді Микита витягнув із кишені своїх шараварів золотого гульдена і показав господареві, кажучи по-грецьки: “Артос, кіріос”[1].

Старий піднявся і подав із полиці якийсь вівсяник. Але Филимон, хоч не мав закінченої єзуїтської школи, побачив, що не хліба купувати вони прийшли, але баранів. Тому замекав і показав на голові у себе роги. Вірменський пастух зараз зрозумів і запитав на пальцях, скільки хочуть за цих свійських тварин.

— Ну, скільки будемо брати овець? — запитав Филимон Микиту.

— Чотири! — і показав свої здоровенні пальці перед носом пастуха.

Та пастух ще був таки перестрашений. Тоді обидва козаки стали хреститися по три рази до сходу і кланятися. Ще й гроші показали. За чотири вівці Микита дав вірменинові два гульдени.

Филимон пішов до тих, що залишилися надворі і за кілька хвилин кожний із козаків повертався на берег, несучи на своїх барках добре вгодованого барана.

Коли виходили, то показав Филимон зчудованому пастухові, щоб спав і не рухався, а то пістоль буде в роботі. Той зразу здогадався і пошкандибав до колиби на лежанку.

На березі вже закінчили роботу. Яким повернувся давно, бо не знайшов нічого гідного уваги. Зладили пором і поплили ним двома наворотами до чайки. Сулима дуже втішився харчами та добрим деревом до весел і щогли. Трохи й риби зловили. Вівцям нащипали трави та набрали дров, щоб пекти на чердаку м'ясо. Принесено й камінні плити, щоб часом човна не спалити. В Україні певне вже тоді треті півні співали, як козаки отамана Сулими відплили знову від берега у море...