Розділ восьмий Крізь шпарку в стіні

— Досить, — жестом зупинив його капітан. — Ми знову зайдемо в коло непотрібних, позбавлених сенсу дискусій. Може, ви й праві. Кожна з цих осіб напевне мала власні підстави не інформувати нас про шкоду, завдану ним молодою дамою. Звідки ви все дізналися?

Запитав у лоба, прямо. Клим чекав, готувався, відповів спокійно, виважено.

— Минулого разу ми не обговорили умови.

— Ви знову ставите умови? Чи не забагато?

— Лише одна, пане Зубов. Важлива для мене.

— Слухаю.

— Я не виказую ані вам, ані комусь іншому джерела, звідки черпаю потрібну для успішного вирішення справи інформацію. Такими ж були правила нашої співпраці з кримінальною поліцією. Пан Віхура підтвердить.

— Зараз інші часи. Війна. Будь-яка прихована вами інформація здатна в перспективі зашкодити нам.

— Я не шпигую й не збираю відомостей, небезпечних для вашої влади. Жоден із моїх знайомих так само не має стосунку до військових, розвідувальних, інших структур. Я лише цікавлюся життям жорстоко, по-звірячому вбитої жінки. Кого я про неї запитую, хто мені відповідає — вам знати не слід. І колегам, своєю чергою, краще не знати, що я виконую прохання офіцера російської контррозвідки.

— Ви виконуєте моє завдання, — наголосив капітан.

— Коли так, прошу дати мені його офіційно. Та оформити наші стосунки.

— Ви ж цього не хочете.

— Ні. Проте лише в такому разі прохання стане завданням.

Зубов гмикнув.

— Збрешу, сказавши, що ви мені подобаєтеся, пане Кошовий. Навпаки, є у вас щось ідейне, а з ідейними не люблю мати справу від часів служби в київському охоронному. Ви вперті. З вами не домовишся.

— Хіба ми зараз не домовилися?

— Як бачите — ні. Ви ставите умови, я вимушений поки на них приставати.

— Поки? До якого часу?

— Як побачу, що вони мене не влаштовують. І обтяжують, пане Кошовий.

— Але ж не можу відповісти вам тією самою монетою. Ми від самого початку в нерівних стосунках.