Розділ восьмий Крізь шпарку в стіні

— Коли мене викликали сюди, в поліцію, я здогадувався: знову чиясь кляуза. Наше середовище досить гниле і було таким, пане капітане, до приходу російської армії та затвердження російської влади. Проте наголошую: до вашої появи тут наша спільнота мала розбіжності в деталях. Хтось стояв на радикальних позиціях, хтось підтримував помірковану платформу. Загалом тримало разом одне: ідея великого об'єднання слов'ян на одній великій історичній, я б сказав навіть, — споконвічній території. Ніхто, крім російського імператора, зробити це не здатен. Мені й частині однодумців здавалося: так станеться — і ми всі помиримося заради можливості робити спільну справу. За неї боролися не один десяток років. А що сталося, пане капітане?

— Не знаю.

Клим здогадувався. Вже подумки будував відповідь замість Навотного. Переступив з ноги на ногу, намагаючись не шуміти. Та басистий захопився, навряд чи звертаючи на сторонні звуки увагу.

— Ми, які постраждали в різний спосіб за справу російської корони, тепер нікому тут не потрібні! Нас навіть не слухають, пане Зубов! На початках ще реагували, проводили арешти небезпечних елементів. Передусім — русинів, бо багато їхніх родичів, знайомих та просто близьких людей зараз воюють проти Росії на австрійському боці. Ви ж чули про їхній легіон?

— Так. Січові стрільці[30].

— Мазепинці знахабніли настільки, що дозволяють собі тут, у тилу, поширювати агітаційні листівки! У яких розповідають про нібито успіхи цих легіонів! Мовляв, вони здатні зупинити російську армію!

— Коли ми вже при тому, пане Навотний, скажу відверто: це правда. Початок листопада для корпусу генерала Брусилова видався не найкращим[31]. Але вас викликали сюди не для обговорення військових успіхів чи поразок на фронті.

— То Данилевич не прибігав скаржитись, що я розповсюджую ворожу пропаганду замість займатися гуманітарною місією? Тобто, — Навотний труснув головою, — він не розповідав казочки про те, що гуманітарна місія, до якої я входжу, — ширма, яка прикриває нашу антидержавну діяльність?

— У жодному разі. Має свої труднощі.

— А перекладає на інших! Я не винен! Ніхто з нас не винен, що Данилевич одного разу розпустив язика і змушений був тікати зі Львова! Тепер він точить на мене, особисто на мене зуб! Бо я обіцяв повернути йому помешкання, яке родина займала до війни, і не зробив цього! Не зміг! Фі-зич-но, розумієте! Наша місія підшукала Данилевичам інше житло замість того, яке нині займають вищі посадові особи військової адміністрації. Так, це не в центральній, менш престижній частині міста. Але що я міг вдіяти?

— Не обіцяти, — з вуст Зубова фраза прозвучала незвично, просто й буденно, ще й чулися повчальні інтонації.

— Я, до речі, постраждав ще більше! Мене арештували за державну зраду! Щастя моє і нещастя їхнє, що я магістр права! Мене виправдали й зняли звинувачення. Двох колег, чиї аналогічні справи слухали після моєї, депортували. Як мені було далі жити з тавром, навіть будучи виправданим, коли я лише висловив свою думку щодо державного устрою Королівства Галичина!

— Ви справді радикал, пане Навотний. Називали поляків спільнотою, котра не має права на ці території.

— Хіба ви вважаєте інакше?

Вкотре за весь час Зубов відповів не відразу.

— Зараз ми з'ясовуємо не мою приватну думку з того чи іншого приводу. Є політика государя, котра не повинна розходитися з засадами роботи військового генерал-губернаторства. І є ваші переконання, котрі не помінялися з довоєнних часів. Скажіть, це ж така собі міщанка Божена Микульська посприяла тому, що ви опинилися за ґратами?

Кошовому не сподобався вираз обличчя Навотного після цих слів.

— Звідки ви...

— Ви щойно самі згадали і мене, і місце моєї служби. Знаєте, милостивий государю, з огляду на ваші завзяті антипольські настрої мене зовсім не дивує, що цугундер вам влаштувала саме полячка, — не давши оговтатися, капітан виплюнув коротко й швидко: — Де ви бачили її востаннє? Коли? За яких обставин? Між вами були стосунки раніше? Якщо так — коли і які?

Навотний провів розкритою долонею по чолу.