Розділ одинадцятий Гиря Краківський

— Що з того, — Тима причинив двері, зняв капелюха, узяв стілець за вигнуту спинку, сідати не поспішав. — За мною нині багато хто шукає. Почну називати імена, ви не повірите, які поважні ще недавно добродії сьогодні потребують моїх послуг. Раніше більша частина з них не знала про моє існування. Або знала й дуже хотіла прочитати в розділах кримінальної хроніки про мій арешт та засудження. Бажано — надовго, аби я постарів у буцегарні. Тепер, бач, мусять мало не фехтувати[36]. Тож поясніть, заради чого, крім старої доброї пам'яті, маю таскатися[37] до вас сюди через увесь Львів.

— Магда.

— Прошу?

— Пані Богданович. Вона в біді й просить втрутитися.

— Кого?

— Мене.

— До чого тут я?

— Бо без вас не впораюся. І часу давно нема, пане Тимо. Давайте діяти, я все продумав.

Тима замислено потер перенісся, осідлав стільця, вмостився навпроти Клима.

— Коли вже часу давно нема, то й втрачати нічого. Знаєте, в нас так не робиться. Поясніть, що сталося й чому я повинен вам помагати.

— Ви самі сказали: по старій пам'яті.

— Самі час тягнете, пане Кошовий. Ані я, ані хтось інший тут вам нічого не винен.

— Пан Густав пішов би мені назустріч.

— Де він тепер? — Тима картинно покрутив головою. — Тут нема. А я прийшов. Оскільки я зараз за пана Сілезького, то й вирішу, що з вами робити.

Віко сіпнулося.

Відразу — знову, сильніше, відчутно.

— Ось, читайте.

Тима пробіг очима записку від Магди. Потім — ще раз, хоч там було лише кілька слів.

— Ну?

Примруживши очі, Кошовий зосередився. Здивувався, як швидко й на свої місця розклалися враз думки по поличках.