Розділ «Частина друга Змій-дівиця, або Любов у Гілеї. Скіфія легендарна»

І почали програвати одну сутичку за іншою, одну битву за другою, несучи величезні втрати, не маючи аніякої надії на перемогу.

І непереможні відступили.

А скіфи, прийшовши з глибин Азії, стали повновладними господарями колись кіммерійських степів – на цілих сімсот років, аж доки не надійде черга і їм уступити ті краї ще сильнішим…

Аракс? Аракс!!!

 Але за 2500 років версій та гіпотез все одно не зменшилося

Питання про походження скіфів наукою все ще не з’ясоване – так застерігають офіційні джерела. В цьому застереженні звучить глухий підтекст: і навряд чи буде коли з’ясоване достовірно – надто багато води спливло звідтоді. Скіфський початок губиться в пітьмі історії, в такій сивій минувшині (сивій відносно нас, а для них вона була юною), куди проникнути можна хіба що на машині часу, але її немає і невідомо коли й буде. Якщо буде. Основними писемними джерелами про скіфів є свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ, Страбон та ін.) і тексти Стародавнього Сходу. Та ще наслідки розкопок їхніх могил, себто археологія.

З невідомості вони вигулькнули в VII ст. до н. е. і тоді ж їх зафіксувала історія. З неба вони, звісно, не впали в Північне Причорномор’я і до VII ст. до н. е., коли світ про них уперше дізнався, все ж таки десь жили. Ось тільки де?

Аристій – легендарний грецький письменник із Проконнеса (VII ст. до н. е.) написав епічну поему «Аримаспія» з вигаданими сюжетом про якихось аримаспів, міфічний скіфський народ, представники якого мали буцімто всього лише одне око. До наших днів з поеми збереглися лише фрагменти, зокрема у Геродота. І все ж навіть ці шматки несуть цікавий матеріал про життя північно-причорноморських народів.

Так ось, якщо вірити Аристію і тій інформації, якою він володів і яку виклав в «Аримаспії», скіфи вторглися в Північне Причорномор’я з-за ріки Аракс, що в Середній Азії – їх у свою чергу витіснили звідти приуральські масагети чи якісь інші тамтешні племена. Скіфам ніде було діватися (так це чи ні – невідомо) і вони, відходячи під натиском супротивників, дійшли до Північного Причорномор’я, перемогли кіммерійців, а край їхній, Кіммерію, зробили своєю Скіфією.

Діодор (давньогрецький письменник, автор «Історичної бібліотеки» в 40 книгах – повністю збереглися книги 1–5 та 11–20, інші в уривках), розповідаючи про ранньоскіфську історію, починає оповідь з того, що ще в давнину скіфи захопили передкавказькі степи, а ще до того, живучи біля Араксу, вони були нечисленні й слабкі. За Діодором, скіфи довго жили в передкавказзі. Змієнога богиня, дочка Борисфена, яка народила Скіфа, з’являється не відразу ж після захоплення передкавказзя, а – «потім». Брати Пал і Нап не є синами Скіфа, який дав ім’я народу, а його «потомками», а вже потомки Пала і Напа «через якийсь час» заволоділи степами Причорномор’я…

Версії Аристія та Діодора повторюють і ряд сучасних істориків, принаймні як одну з версій про походженню скіфів. Згадав її й автор цих рядків – але теж як одну з версій – у своєму історичному романі з життя синів змієногої богині «Ольвія», що свого часу витримала три масові видання. Проте версія Аристія та Діодора – всього лише версія і всього лише одна з версій. Чи припущень. Археологічні ж пам’ятки не несуть нам ніяких даних про вторгнення в Північне Причорномор’я у VII чи VIII ст. до н. е. нового народу з особливою культурою, що підтвердило б появу скіфів саме в цей час і заодно підтвердило б версію вигнання ними кіммерійців… І все ж скіфи справді приходили в Північне Причорномор’я з Азії, з-за Аракса-ріки, але не за своєї першої появи, а пізніше, у VII ст. до н. е., коли вони поверталися через Кавказ після багатолітнього панування в Передній Азії, поверталися не куди-небудь навмання, а до себе додому, у своє Подніпров’я. Аристій же, звідкілясь дізнавшись про цю інформацію (що скіфи прийшли з-за Араксу), сприйняв це як їхню першу з’яву в північному Причорномор’ї.

Посилаючись на Аристія, писав про скіфів та їхнє перебування в Азії і Геродот («Скіфи прийшли з глибин Азії»). Сам він, до речі, повідомив світу, як ми вже знаємо, три версії чи гіпотези з приводу походження скіфів. Звідтоді, за 2500 років, цих версій та гіпотез не зменшилось, а значно збільшилось. Тільки один огляд їх склав окрему книгу (Семенов-Зусер С. А.Скифская проблема в отечественной науке. Харьков, 1947). Але і вона не внесла ясності в порушене питання. «Якщо говорити відверто, – писав один скіфолог, – то спірними, дискусійними залишаються і всі основні питання історії скіфів».

Сьогодні ряд вчених притримується думки, що скіфи все ж таки прийшли в степи Північного Причорномор’я, а потім і в степовий Крим з глибин Азії (можливо, і не всі, а лише якісь воєнні дружини кочовиків), до них у Подніпров’ї приєдналося аборигенне населення, близьке їм за мовою, культурою та способом життя, а вже потім до них долучилися праслов’яни – так поступово й утворилася причорноморська Скіфія. (До речі, згадувані автори, зокрема, свого часу й греки, під скіфами розуміли і деякі нескіфські племена, котрі жили разом з ними. Оскільки ж політична влада скіфів поширювалась на всі тодішні племена Північного Причорномор’я, то всі ті племена і називалися одним словом: скіфи.) Об’єдналися племена в єдину Скіфію у VII ст. до н. е. – ось чому розповідь про них історія веде саме з цієї дати. А прабатьківщиною їхньою виступає якась чи не легендарна річка Аракс…

Аракс – назва кількох рік, із яких найбільш відомі в давнину впадали безпосередньо в Каспійське море, а нині в Куру, колись Кірос («Словник античності», укладач Йоганнес Ірмшер).

Аракс у скіфській міфології – божество однойменної ріки (Волга, Сирдар’я, Амудар’я), одне з утілень нижчого, хтонічного (хтони з грецьк. перекладається як земля, край, частина складних слів, що означає «місцеві», «корінні», напр. автохтони) світу, батько прародительки скіфів (Міфологічний словник).

Аракс – права притока Кури. Довж. 1072 км, пл. бас. 102 км2. Бере початок у Туреччині, нижче впадіння р. Ахуряну. У верхів’ях гірська річка, в пониззі виходить на Кура-Араксинську низовину. По Араксу проходить (проходив колись) державний кордон СРСР з Туреччиною та Іраном (УРЕ).

Аракс – ріка в Закавказзі, права притока Кури. Походження назви спірне. Зближувалося з турецьким у значенні «річка, що руйнує», грецьке арасо – «шумлю». В давнину, очевидно, існувало прозивне «аракс» – річка в країнах Передньої Азії (Короткий топонімічний словник).

За «Історією Української РСР» (т. I, ст. 126, видання 1977 р.), з посиланням на Діодора Сицилійського: Аракс – це Волга, біля якої скіфи жили, а потім розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовське море), а згодом завоювали Північне Причорномор’я до Істру (Дунаю), підкоривши багато племен, що проживали на цій території. Тоді ж вони вперше й зіткнулися з кіммерійцями. Ось тоді – це вже за Геродотом – з появою скіфів кіммерійці, не бажаючи ризикувати в боротьбі з грізним ворогом, відступили відомими їм шляхами через Кавказ, вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. А знатні кіммерійці («царі»), не бажаючи залишати рідну землю, перебили один одного у взаємній битві й були поховані в пониззі Дністра.

Друга версія (має менше прихильників): нізвідки скіфи не приходили в степи Північного Причорномор’я з тієї простої причини, що вони місцевого (автохтонного) походження, і прародичі їхні – це племена зрубної культури пізнього бронзового віку, які населяли з доісторичних часів степову та лісостепову зони Північного Причорномор’я. Але з тих племен (їх, очевидно, було чимало) згадка збереглася лише про кіммерійців, котрі сьогодні вважаються найдавнішими з відомих під власною своєю назвою племен. А за ними – скіфи. Теж одні з найдавніших племен, що відомі під своєю назвою… (А втім, скіфами, як ми вже знаємо, їх називали греки, самі себе вони називали сколотами.)

«Питання про походження С. не розв’язане. Поряд з думкою про їхній прихід у Пн. Причорномор’я з глибин Азії у VII ст. до н. е. поширена версія про місцеве (автохтонне) походження скіфської культури від племен зрубної культури пізнього бронзового віку, які населяли степову та лісостепову зони Пн. Причорномор’я. В кінці VII ст. до н. е. С. витіснили з степів Пн. Причорномор’я кіммерійців, разом з якими вони брали участь у великих історичних подіях у Передній Азії…»