Розділ «Частина друга Змій-дівиця, або Любов у Гілеї. Скіфія легендарна»

«…А скіфські жінки під час довгої відсутності чоловіків сходилися з невільниками…»

Це ж треба, га? Не якась там… одна, гуляща, а зразу всі. Гамузом! Юрбою-юрмою! Тлумом, навалом! Укупі. Пощастило ж тим невільникам!

А втім, це Геродот так «знеславив» на всі прийдешні віки й тисячоліття скіфських мадонн. Та й не де-небудь, а в своїй знаменитій «Скіфії» у першому абзаці четвертої книги своїх «Історій», що, як відомо, називається «Мельпомена». І треба вам, добродії, сказати-повідати, що «батько історії» мав усі підстави для того, аби… констатувати факт їхньої невірності мав, кажемо, всі підстави. Бо факт той, всезагальної зради моторних скіф’янок, їхніх хіврь, химок чи солох, як кажуть, історичний (Геродот – лише добросовісний писар історії) – що було, те було. Історію ж – відомо, – не переграєш.

А було, значить, так.

За Геродотом, кіммерійці подалися в Передню Азію…

Оскільки ми тут вже не раз згадували і ще будемо згадувати Передню Азію, то слід пояснити, що Передньою Азією колись називалася південно-західна частина Азії. Так звана Західна. А включає вона Малоазійське, Вірменське та Іранське нагір’я, Месопотамську рівнину, Аравійський півострів та східне узбережжя Середземного моря. (Площа – близько 7,5 млн км2). Нагір’я оточені вищими окраїнними хребтами. (Сьогодні там – великі родовища нафти). Характерні пустелі, напівпустелі та сухі степи. На узбережжі морів і в гірських районах – субтропічні й тропічні ліси й чагарники. В північній частині Західної Азії – Кавказ, Копетдаг, на решті території сьогодні розташовані основна частина Туреччини, Афганістан, Бахрейн, Ізраїль, Іран, Єменська Арабська Республіка, Йорданія, Катар, Кіпр, Кувейт, Ліван, Народна Демократична Республіка Ємен, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, невеликі частини території Єгипту і Пакистану. Але це сьогодні така колишня Передня Азія, а тоді…

За Геродотом, кіммерійці подалися в Передню Азію тільки тому, що їм, простіше кажучи, діватися не було куди, адже це їх скіфи вигнали з степів Північного Причорномор’я, що їх вони населяли з кінця ІІ – початку І тис. до н. е. Ті скіфи, яких у свою чергу витіснили з глибин Азії масагети. А ще хтось там витіснив самих масагетів, масагети – скіфів, скіфи – кіммерійців і – пішла так звана ланцюгова реакція!

Чи швидше принцип доміно, коли зачепиш одну кістянку, що вишикувані в ряд, всі інші од неї, як по команді, так і попадають, так і попадають…

За версією Аристея (її озвучив для нас Геродот) із Проконіса (VII ст. до н. е.), скіфів узагалі витіснили ісидони (хоча – хрін від редьки не солодший), яких у свою чергу покривдили аримаспи. Ось так міграційні хвилі, одна за одною, зриваючи народи з насиджених місць, перекочувалися степами зі сходу на захід, захоплюючи з собою чимраз більше племен і народів.

Захопила така хвиля (та ще допомогли постійні воєнні сутички, набіги один на одного за пастівники, за життєві простори, за худобою чи добром, за рабами, зрештою) і скіфів, які – але вже за Діодором Сицилійським (друга половина І тис. до н. е.), спочатку жили біля згадуваного вже Араксу (Волги, як додає «Історія Української РСР». Т. 1. С. 126. Тож виходить, що Аракс – це таки Волга?). Потім вони розширили свої володіння до Танаїсу (Дону) і Меотійського озера (Азовського моря), а за новою хвилею – ще масовішою і ще нестримнішою – покочували далі на захід і завоювали Північне Причорномор’я до самого Істру (Дунаю), підкоривши собі багато племен, що споконвіку проживали на тих територіях, але оружною силою не могли зрівнятися з новими пришельцями. Одні лише кіммерійці по силі були майже рівні скіфам, але кількісно їм уступали – як і нахабністю та войовничістю. А нахабність, як відомо, і міста бере! Не бажаючи ризикувати своїм майбутнім як окремого народу в боротьбі з сильним ворогом, кіммерійці почали з боями відходити через Кавказ (знайома, треба гадати, їм дорога, якою вони користувалися і раніше, до скіфів) вздовж східного узбережжя Чорного моря до країн Передньої Азії. (Ті ж кіммерійські племена, які не захотіли залишати батьківщину («царі», за Геродотом), полягли в сутичках з прибульцями і між собою, та навіки й упокоїлись у пониззі Дністра-Істра.)

– Ну, гаразд, гаразд, шановний авторе, все це так і було, – вигукне тут котрийсь нетерпеливий читач, любитель чогось… м-м… солодшого. – Міграційні хвилі, масові переселення народів, одні одних зганяли, інші – інших, сильніші – слабкіших та захоплювали їхні землі, але при чім тут якась масова… е-е… зрада скіфських жінок, з якої автор і почав, га?… Цікаво все ж таки, що це за така… всезагальна невірність скіф’янок, варта сьогодні чи не Книги рекордів Гіннесса?! Та, що її автор подав для інтриги у заголовку: «А скіфські жінки під час довгої відсутності чоловіків сходилися з невільниками». Як кажуть, заодно й невільникам пощастило!

По-перше, це не авторова фраза, а – Геродотова, а по-друге… Хвилиночку, як кажуть, уваги. Що було, то було – факт зради скіф’янок своїм чоловікам. При тому – масовий, всезагальний. Не зрада, а прямо пошесть якась! Подібного в інших народів (і це при тому, що і в інших жінки не були святими) хіба й відшукаєш! Ось чому той факт і вартий Книги рекордів Гіннесса.

Але все по порядку.

Так ось було так.

Розпалені боями, збуджені відносно легкими перемогами над кіммерійцями, скіфи так захопилися переслідуванням, що не могли вчасно зупинитися, а все гналися і гналися за втікачами, які відходили перед їхнім ураганним натиском і відходили – через Кавказ, східним узбережжям Чорного моря і – далі, далі… Чи не на край світу. А скіфи – за ними та й за ними. Так, переслідуючи кіммерійців, вони і вдерлися в Передню Азію. А там… Ще раз згадаймо: країни все багаті, є чим поживитися (не забуваймо, скіфи на той час були бідними), чудові пастівники для кінноти і племена та народи часом і слабкіші їх… Коли це сталося? Офіційна наука застерігає, що про час зіткнення скіфів з кіммерійцями й вигнання останніх з Причорномор’я, «сказати важко». В усякому разі, у VII ст. до н. е. обидва ці народи вже перебували в Передній Азії, наводячи жах на місцеве населення… А там – рівнини багаті травами, там держави теж багаті, там було чим поживитися – та ще таким хапунам, якими споконвіку були скіфи!

А треба вам сказати, що, женучись за кіммерійцями, скіфи, аби не обтяжувати себе в поході жінками (як пізніше співатиме Дорошенко: мені, мовляв, з жінкою не возитись…), сім’ї, кибитки, майно та худобу з собою не брали, а полишали їх удома. В Причорномор’ї. Ми швиденько, мовляв, співали розгубленим жінкам, ось тільки викинемо геть кіммерійців, відженемо їх подалі, так і повернемось – чекайте!

Скіф’янки, бачить бог, чекали. Спершу. Скіфи таки повернулися, але – через 28 (двадцять вісім!) років. А жінкам – раз бо на світі живеш, що тоді, що тепер, – що накажете – чекати? ЧЕКАТИ??? Двадцять вісім років, га? ГА??? Доки їхні чоловіки набігаються за кіммерійцями, навоюються з кимось там у Передній Азії, га? ГА???

Вставна новела

Перше царство Ішкуза, що закінчилося кривавим бенкетом Кіаксара

Перший скіфський цар не в Причорномор’ї царював-владарював, як і перше скіфське царство виникло теж не в Причорномор’ї, а в Передній Азії.