Розділ «Частина друга Змій-дівиця, або Любов у Гілеї. Скіфія легендарна»

Скіфи разом з кіммерійцями, вигулькнувши в Передній Азії, такого страху на тамтешні народи й племена нагнали, що ті спершу й захищатися не зважувалися. Рятувалися як могли.

«Сповістіть в Іудеї і виголосіть в Єрусалимі, проповідуйте і трубою трубіть по землі; волайте гучним голосом і кажіте: «Зберіться і підем у захищені міста. Підніміть прапор в Сіоні, біжіть, не зупиняючись, бо я приведу з півночі лихо і велику погибель. Лев виходить із своєї гущавини, і губитель народів здіймається і виходить із свого місця, щоб перетворити твою країну в пустелю; міста твої будуть зруйновані і залишаться безлюдними……плачте і ридайте, адже полум’я гніву Божого ще не відійшло від нас…»

Це пророк Єремія так описує нашестя скіфів – не без фольклору й релігійності, але так – що вдієш – нажахали скіфи своєю негаданою з’явою тамтешні тодішні народи.

Ще в іншому місці він жахно лякає своїх співплемінників:

«Ось я приведу на вас – дім Ізраїлів, народ здалеку, говорить Господь, народ сильний, народ прадавній, народ, мови якого ти не знаєш і не будеш розуміти, що він говорить. Сагайдак його, як відкритий гріб, всі вони люди хоробрі. І з’їдять вони хліб твій, з’їдять синів твоїх і дочок твоїх, з’їдять овець твоїх і волів твоїх, з’їдять виноград твій і смокви твої, зруйнують мечем захищені міста твої, на які ти сподіваєшся». (Хоча скіфи, як істинні кочовики, й не вміли брати міста штурмом-облогою і завжди цього уникали, віддаючи перевагу битві на просторах, та все ж… Така оцінка Єремії синів змієногої богині – незважаючи на деякий переляк самого пророка, – все ж вражає. Рідко хто з інших народів удостоювався такої «честі»! (Хіба що раніше кіммерійці.)

Скіфія колись була околицею цивілізованого світу, краєм тиші й глушини – це ще за їхньої першої з’яви в Північному Причорномор’ї. Коли скіфи утвердили там своє панування, вони були нікому не відомим бідним народом, власне, збіговиськом у краю, що вважався околицею світу варварського. Життя тоді вирувало і клекотіло, галасувало людськими тлумами й гуло тупотом копит великих кіннот десь там у Греції і особливо в країнах Переднього Сходу. Там, власне, творилася тоді історія, там були міста багаті, царства заможні, там лютували війни, війська з одного походу йшли в інший, зрештою, там було повно здобичі і багато зиріна, як перси називали золото. Туди, в Передню Азію, раніше сколотів походом бойовим ходили кіммерійці, туди, врешті, вирушили і скіфи – за здобиччю, за багатством (до походу на Кавказ скіфи були бідними), за славою, що воронням кружляла і каркала слідом за непереможними військами, які рухалися у всіх напрямках. Скіфи на той час вже були міцно зорганізовані у воєнні дружини на чолі з тямковитими вождями, що вели їх від однієї перемоги до іншої. Там, у степах Передньої Азії, в мішанині тамтешніх народів, в полум’ї пожеж, гущі битв, в іржанні коней і криках воїнів розпочався героїчний період їхньої ранньої історії. А в степах Північного Придніпров’я, їхній молодій тоді батьківщині, ворогів достойних для них не було. Та й багатства теж. І тоді скіфські загони на чолі з верховним своїм вождем Ішпакою вирушили на південь і пішли через Північний Кавказ (Геродот свідчить, що скіфи йшли, маючи праворуч Кавказький хребет). Перейшовши через Кавказ (гори їм, степовикам, не виявилися перепоною), галасливими ордами, що налітали голодною сараною, вигулькнули вони зненацька в Передній Азії. І відразу ж справили жахне враження, що його до того ні від кого не зазнавали тамтешні народи й племена – як про те й писав пророк Єремія, сам, до речі, наляканий.

Ось тоді вождь їхній Ішпакай, а він був першим серед рівних, якого навіть свої вожді побоювалися, захопивши багато землі, створив там царство своє – як свідчить Страбон, на найкращих землях вірмен.

Так виникло перше скіфське царство, що було назване царством Ішкуза (одне з найменувань синів змієногої богині) і попереду в нього було кілька десятиліть суцільних перемог – аж до кривавого бенкету Кіаксара, коли скіфи необачно дадуть маху і втратять все, що до того мали. А втім, невезіння – це така штука, що часто, надто часто, приходить після успіхів, особливо приголомшливих, коли утверджується самовелич і втрачається розумна обережність та далекоглядність, вкупі з тверезістю, коли переможці, захмелівши від своїх постійних перемог, так і не вийшовши зі стану сп’яніння власною величчю, втрачають ґрунт під ногами й опиняються не в реальному світі, а в якомусь ними ж самими й вигаданому. Але це буде пізніше, через десятиліття, а тоді, створюючи своє перше царство, царство Ішкуза на землях вірмен, прибульці, як і водиться, до нитки обібрали аборигенів, непокірних знищили, частину вигнали, а решту, залякавши, підкорили в якості чи не своїх рабів. Та й почали царствувати в царстві свому.

Проте утвердитись і обжитися як слід на новому місці не встигли (та й часу на те не мали). У ті роки війни між народами ніколи не затихали в Передній Азії і були таким собі способом життя, ледь чи не природнім, узвичаєним, коли іншого життя ніхто й не уявляв.

І скіфи так захопилися легкими, як їм здавалося, перемогами в чужих краях, що вже ставали їм своїми, що й застряли там, забувши і про покинутих жінок в далекому Причорномор’ї – правда, вони час од часу посилали туди поранених, ослабілих чи постарілих, передавали дарунки сім’ям, мовляв, чекайте, ось-ось доб’ємо тутешніх багатіїв, наберем побільше золота та й повернемось. Хіба ж так тоді заживемо!

Але їхня «командировка», як би ми сьогодні сказали, все затягувалась і затягувалась – розгулялися чоловіки, вирвавшись од жінок на волю! – а жінки бідні все чекали в Причорномор’ї й чекали повернення своїх єдиних… І тому чеканню кінця-краю все не було й не було, а терпець жіночий не вічний. Уриватися почав… Та й життя свого вимагало – тіло чоловічого тепла, господарство – рук чоловічих… А їхні єдині… Не було таких подій у ті часи в Передній Азії, у яких би вони не брали участі. На той час вони сяк-так замирилися з кіммерійцями і часто звідтоді разом брали участь в одних боях. Тоді кіммерійці підтримували антиассирійську коаліцію. Асссирійські джерела VIII ст. до н. е. свідчать, що кіммерійці завдали нищівної поразки урартійському цареві Русові і вигулькнули на північних кордонах могутньої хижачки, якою тоді була тамтешня Ассирія. Існує глуха згадка в історії, що ассирійський цар Саргон II загинув у битві саме з кіммерійцями у 705 році до н. е. Інші ассирійські джерела часів Асаргаддона (681–668 рр. до н. е.) свідчать, що кіммерійці разом зі скіфами відіграли значну роль у війнах проти Ассирії, допомогли її розбити, а заодно Мідії стати на ноги. Але так уже склалося, що частина їх хоч і виступала проти Ассирії, інша частина підтримувала саму Ассирію.

Але вже в анналах Асаргаддона (679–678 рр. до н. е.) майнула згадка, що ассирійський цар нарешті таки переміг кіммерійців, яких тоді очолював вождь Теушпа.

Року 674-го Ассирія придушувала повсталі мідійські племена. Відчуваючи, що з таким хижаком як Ассирія їм ніколи не вжитися – як двом хижакам в одному лігві – скіфи стали на захист мідян, інше військо своє послали на поміч манейцям і разом з ними захопили кілька прикордонних ассирійських фортець. І хоч хвальковитий цар Асаргаддон і залишив вельми хвалебні слова про те, що його величність буцімто розгромила мідійців і призвела до загибелі «війська Ішпакая, скіфа, союзника, котрий не врятував їх», але це було не зовсім так. Власне, зовсім не так. Ассирія – могутня і всесильна – на той час вже ледве трималася. Особливо після того, як повстання мідян проти ассирійського панування спалахнуло з новою силою і почало щодень ширитись і ширитись. Під орудою свого войовничого і тямковитого вождя Каштаріті мідяни захоплювали одну ассирійську фортецю за другою і невдовзі звільнили всю країну з-під кривавого панування грізного ассирійського лева. Задкуючи, програючи битви, Ассирія в ситуації, що склалася, намагалася – іншого виходу просто не мала, – розладнати союз мідян зі скіфами, Каштаріті з Ішпакаєм, а заодно розламати й спілку скіфів з кіммерійцями. Сварити між собою супротивників і потім розбивати їх поодинці Ассирія вміла як ніяка інша загарбницька держава Сходу. Але все було марно, здавалось, союз мідян зі скіфами був нерушний. І тут раптом в одному з боїв Ішпакай несподівано наклав головою (любив мчати на ворога попереду свого війська). Спадкоємцем його став старший син Бартатута (за грецькими джерелами, Пропотій). Він проголосив себе царем Ішкуза, себто Скіфського царства. (Бо якщо є царство, то потрібен і цар. Вожді царствами не керують.) У всіх східних народів були царі, тож вождь Бартатута (Партатута) теж забаг стати його величністю царем, а не вождем, як до того звався у Скіфії владар. Крім слави, новоспечений цар Скіфії забаг багатства і таких палаців, як у царів ассирійських, і такої шани до себе. Він був аж надто самолюбивим, самозакоханим і вже й не знав, як ще і ще возвеличити себе. Ассирійцям, коли дізналися про такий характер скіфського монарха, нічого не коштувало підкупити його багатствами й обіцянками розкошів та слави. А для зміцнення своєї «вірності» віддали за Бартатута (Партатута) одну з доньок ассирійського царя.

В цей час кіммерійці воювали проти кількох держав Східної Азії одночасно і, як кажуть, на всіх фронтах поки що мали перевагу. (До всього ж іще з часів Ішпакая скіфи традиційно виступали на їхньому боці, тож для кіммерійців це було неоціненною послугою і значною підтримкою.) В союзі з Урарту кіммерійці розгромили Фригію, в середині VII ст. до н. е. вдерлися в Лідію і захопили навіть її столицю Сарди, ставши повноправними володарями усієї країни. Це був найвищий злет їхньої могутності та військових успіхів. (Лідії вдасться визволитися з-під влади кіммерійців лише наприкінці того ж століття.) Беручи найдієвішу участь у подіях, що палахкотіли кривавими пожежами в країнах Передньої Азії, кіммерійці почали підтримувати в основному антиассирійську коаліцію, а отже, й виступили проти скіфів та їхнього царя Бартатута, який уже був на той час зятем ассирійського владики і, ясна річ, допомагав у всьому своєму тестеві. Невдовзі вони потерпіли крах – воювати з ассирійцями і водночас із скіфами їм було явно не під силу і в анналах Асаргаддона з’явилися дані про перемогу, здобуту над кіммерійцями, яких тоді очолював вождь Теушпа. Доки вони були у спілці зі скіфами та їхнім вождем Ішпакою, кіммерійці не знали поразки, її вони запізнали, вже коли скіфів очолив союзник Ассирії Бартатута. І такої поразки, що як окремий народ зникли і про них більше ніякі хроніки, а найперше ассирійські, й не згадували. Бартатута зрадив не тільки кіммерійців, а й своїх вчорашніх спільників мідян. За це Асаргаддон підтвердив титул царя Ішкуза своєму зятеві, і зять перейшов на бік ассирійського лева, якого на той час добряче вже було покуйовдили повсталі народи. Дякуючи несподіваній підтримці скіфів, Ассирії нарешті вдалося розбити мідян, а частину їхніх володінь приєднати до своїх. Щоправда, друга частина Мідії таки звільнилася з-під влади Асаргаддона і невдовзі утворила своє незалежне Мідійське царство, що трималося разом з Манейським та Ванським царствами. В їхньому тилу й перебувало союзне Ассирії Скіфське царство, що дуже непокоїло мідян.

Воюючи на боці Ассирії, скіфи водночас зміцнювали й своє царство. Здавалося, вони тоді почувалися як ніколи упевнено, а їхні війська на чолі з підлеглими Бартатуті вождями, як і перше, не знали поразки.

Але з роками та десятиліттями все міняється. Різко змінилася ситуація й для скіфів – не в кращий бік. В останній чверті VII ст. до н. е. на перше місце зненацька почав виходити Вавилон – це велике і багате місто на той час належало Ассирійській імперії і багло незалежності. Зрештою, у 627 році Вавилон повстав. Царем його став Набопаласар, він зумів створити міцну і сильну коаліцію проти Ассирії, до якої пристала й Мідія. Її цар Фрастр у 625 році ніби ж успішно виступив проти Ассирії, але несподівано був розбитий і загинув у битві. А далі, як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло. На чолі Мідії став син загиблого царя, тямковитий і вельми успішний полководець Кіаксар. Він почав громити своїх поневолювачів і навіть у 622 році оточив Ніневію. Ассирійська столиця тоді вціліла тільки тому, що на поміч своєму тестеві прийшов його зять Бартатута зі своїми ордами.

По якомусь часі Бартатута відійшов у світ предків, а царем Ішкузи став Мадій – син Бартатути та ассирійської царівни. Як і мідійський Кіаксар, він теж виявився везучим і тямковитим полководцем. Йому та ассирійцям, володарям тих країв, вже не було достойних ворогів. Онук Мадій з ассирійським дідом Асаргаддоном не знали поразок, їх усі боялися і всі дружно ненавиділи, а вони панували над усіма та й панували! І після смерті престарілого ассирійського владики скіфи ще довго залишалися на вершині своєї могуті та успіхів – з ними ніхто не міг ані позмагатися, ані посперечатися.

За словами Геродота, скіфи 28 років володарювали над Азією, накладаючи данину та інші побори, завдаючи місцевому люду різних утисків. Вони «все спустошували своїм буйством і надмірностями. Тому що крім того, що брали з кожного народу накладену ними на кожного данину, вони, крім данини, організовували набіги і грабували, що було в кожного народу».

Про той 28-річний період абсолютного панування скіфів над Азією один з істориків зазначав, що вони, «скіфи, ніби ураган пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Фараон Псамметих І з величезними труднощами відкупився даниною від їхнього нашестя».

Але всьому свій час. В тім числі й успіхам, союзам і спілкам, тому той, хто ще вчора був ледь чи не братом, сьогодні запросто ставав ворогом і навпаки. Вавилону таки вдалося розірвати союз скіфів з Ассирією і перетягнути їх на свій бік. Це сталося в 613 році, коли мідяни вирушили в похід проти Ассирії і дорогою здибалися зі скіфами. Спершу і ті й ті вхопилися за зброю і ледь було не кинулись один на одного, але в останню мить стрималися. Після довгих переговорів, обмінів делегацій вождів з того й того боку таки зустрілися – скіфський і мідійський царі. А зустрівшись, зуміли домовитись між собою (чи мідяни зуміли перетягти скіфів на свій бік) і невдовзі, об’єднавши свої й так чималі сили, разом вирушили до ассирійської столиці. До Ніневії спішили й вавилоняни, і гуртом взяли ворожу столицю в смертельне кільце, з якої вона так і не виборсалася. Через три місяці – три місяці безперервного штурму та суцільної облоги в серпні 612 року до н. е. штурмом оволоділи Ніневією. І то був жах! Смертний жах! Ассирійський цар, аби не потрапити в полон, спалив себе разом з наложницями, євнухами і скарбами у своєму розкішному і багатому палаці. І своєчасно те зробив, адже все населення було вирізане, місто вщент розграбоване і перетворене на суцільні руїни.