Розділ «Частина друга Змій-дівиця, або Любов у Гілеї. Скіфія легендарна»

«…І ось човен, пливучи за водою, пристає до піскуватого укосу Хортиці коло скелі Вища Голова. Тут відома в Придніпров’ї та й за його межами Змієва печера», – пише Яків Новицький, історик, етнограф, археолог, збирач фольклору, краєзнавець (1847–1925) у своїй праці «Острів Хортиця на Дніпрі (його природа, історія та старовина)» (Збірник праць «Запорожці», Київ, 1993).

«…Внизу біля наших ніг ви помічаєте отвір, що веде до печери; отвір цей продовгастий, посередині лежить каменюка й ділить його на дві суточки (вузькі проходи)… Форма печери являє з себе гострий кут, що поширюється вглиб скелі. Довжина 5 арш., ширина від 3/4 до 1/1 арш., височина 3 арш. За оповіданнями старих мешканців с. Вознесенки – Штепи, Руденького та інших, ще за пам’яті їхніх дідів, до печери ніхто не наважувався зазирнути, боячись зустрічі із Змієм…»

Щороку під час водопілля Дніпра вода заливає печеру.

«Подніпров’я з його дикою природою, грізними печерами, порогами та недоступними скелями, – пише далі Яків Новицький, – це країна поетичних легенд та переказів. Легенда Геродота з царини міфології про зустріч Геракла з прекрасною Змій-дівицею в країні Гілеї, про місце тої таємничої печери, в якій родився родоначальник скіфів, цікавить письменників та вчених. Подберезький (польський письменник, який подорожував Дніпром у 1860 році), порівнюючи легенду Геродота з переказами подніпровських мешканців, що їх записав Афанасьєв-Чужбинський, пристосовує цю зустріч до порожистої частини Дніпра біля острова Таволжаного, поблизу якого й лежить Змієва печера. Проф. Н. І. Надеждін у статті «Геродотова Скіфія», зазначаючи положення Герроса – країни царських скіфів, указує на острів Хортицю і каже, що, на його думку, тут найбільш відповідна місцевість для кладовища царів скіфських серед такого дикого й грізно-величного ландшафту (Геродот зазначає, що Герра (Геррос) лежить там, «доки Борисфен судоходний»). Святість цієї місцевості чи не побільшувалася ще тим, що на цім же самім місці, ймовірно, знаходилася і та міфічна колиска, в якій виріс скіфський народ, та таємнича печера, де, за переказом понтійських еллінів, що його переказав Геродот, родилися Агатир, Гелон та Скіф від героя Іракла (Геракла) та чарівної Змій-дівиці…

…Подберезький в своїй статті, навівши легенду (про Геракла і напівдіву-напівзмію) в такім же дусі, каже: «Отже, ця частина переказу Геродота, запозичена ним від понтійських еллінів, чудово пристосовується до цієї прекрасної й таємничої країни порогів, проте для того, щоб надати йому ще більш значіння, – каже автор, – треба було б відшукати там Стовпи Геркулеса, існування яких у цій місцевості стає дуже ймовірним». Майже на віддаленні версти нижче Кичкаса лежить острів Хортиця. Придивляючись до прекрасного, поетичного положення цього острова, думка намагається перервати завісу, що накинули на неї століття. Століття усвятили її, а міф прибрав її в шати чудес… Цей острів, хочу сказати, – це містична Еритея, що лежить серед океану, а гранітові скелі, що стримлять з вод Дніпра, – це є Стовпи Геркулеса. Тут остаточне розв’язання вузлатих таємничих переказів про царів-зміїв та про печери», – закінчує Подберезький. У народній пам’яті зазначено багато місцевих переказів, багато легенд про острів Хортицю та її урочища, про Змієву печеру. За переказом діда Фоки Горяниці, після Христова народження в печері цій жив триголовий Цар-Змій, що робив наскоки на чужі країни й ставав до бою з «богатирями нелинями» (велетнями). За переказом діда Степана Степи, тут, як і у всім Подніпров’ї, жили велетні, жили богатирі, жили, нарешті, триголові Змії. Кинуті коло берегів і серед Дніпра скелі – це справа богатирської забави; печери, що залишилися в скелях, – це логва потворних Зміїв… За оповіданнями 84-літнього рибалки Осипа Шутя, що доживав решту свого життя на Хортиці, – острів цей знають старі люди во всіх усюдах. За молодих своїх літ бував він на Донщині, за Кубанню, в Чорноморії, на рибних косах Азовського моря, і хоч де кидала ним доля – всюди він знаходив старих земляків, усюди питали його, що сталося з Хортицею, з порогами Дніпра, чи живуть там нащадки запорожців… В Чорноморії один старий питав його, чи живе ще й досі на Хортиці Змій з трьома головами. І коли він відповідав, що ні, старий похитав головою і зауважив: «Правду кажеш, козаче: помандрував він слідом за запорожцями в Туреччину, звалував за ними й звір усякий». Дід Осип, переказуючи оповідання про Зміїв-богатирів, пояснює, що по всім Запоріжжі жило три Змія – з них один жив на Хортиці, другий на острові Пурисовім, нижче Гадючого (порогу), де є печера, а третій – найпотворніший і найлютіший Цар-Змій, Змій над Зміями, – на острові Перуні. Цей останній, як кажуть, мав два лігва: на Перуні та на Стрільчатій скелі, що поблизу порогу Лохана. Всі ці три Змії, літаючи ночами, іскрами від крил освітлювали пороги й нічну путь запорожцям. Змії жили як богатирі й ставали до бою лише з богатирями. Вони полювали на людей, одних лише запорожців не чіпали, бо й поміж ними були «богатирі та характерники»…

«У скелястих місцевостях Дніпра, – переказує далі Осип, – водилися полози – це найбільший гад…» Сам він полоза не бачив, але багато чув від дядька свого запорожця Матвія та інших старих під час своїх дитячих років. Кажуть, що гад був небезпечний, зголоднівши, він вилазив на дерево і заслоняючись листям, кидався звідти на всякого звіра, якому б спало на думку підійти близько, підживлявся він усякою дрібною твар’ю, але міг задушити й людину і коняку. Полоз і за людьми ганявся: скрутиться, як колесо, й кидається навздогін. Щоб утікати від погоні, треба бігти просто сонця – воно засліпляло йому очі… Водилася тут сила-силенна всяких отруйних зміїв та тарантулів, так що босяка було колись і не потикайся: тепер залишилися одні жовтобрюхи та гадюки, та й тих мало. Жовтобрюхи – гад смиренний, зовсім не кусається… «В давню давнину, – оповідає далі Осип, – коли береги та балки вкривав ліс, а степу ще не краяв плуг, тут водилося багато диких коней, сайгаків, кіз, вепрів, бобрів, «видних» (видр), бабаків, хом’яків, зайців, вовків, чекалок (шакалів), лисиць; сила-силенна також плодилася лебедів, журавлів, диких гусей, качок, огарей, бакланів, дрохв, тетерів, куріпок, стрепетів і всякого іншого птаства – всякого звіра, яким і рахунку не складеш… Усе це перевелося, пішло кудись чи винищено. Одних ховрашків, кажуть, тут зовсім не було: вони з’явилися у 1830 – 1840-х роках зі сходу у великім числі, коли стали сіяти збіжжя. Це було вже за моєї пам’яті, – закінчує Осип, – коли сила-силенна цих ховрашків перепливала Дніпро».

Як оповідають старі люди – старожили степових подніпровських та великолузьких сіл, дикі коні (тарпани), сайгаки, шакали та полози зникли з цих околиць десь в останні роки існування Запорозької Січі: дикі кабани (вепри), бобри, видри, бабаки зникли десь у 1870-х роках, а дикі кози – в 1880-х. Диких кіз дуже багато водилося у Великім Лузі, особливо у великих маєтках графів Строганових та Конкрина, поміщиків Попова, Миклашевського, Струкова та в Крутім Яру й на всіх значних островах Дніпра. Вони дуже добре плавали, під час поводі Дніпра, коли заливалися пороги, кози переходили в лісові балки берегів та в степи, які ще тоді вкривала трава у зріст людини заввишки.

А скільки тоді було риби, раків, – як оповідав дід Штепа, – і в Дніпрі, і в річках, і в озерах. «Тепер хочеш рибальчити – плати оренду; тоді було не так, лови де хочеш, і чим хочеш і скільки хочеш. Наші діди думали так: земля, вода, ліс – все це Божьє, ну й користувалися всім, що Бог послав чоловіку…»

«Гілея. Заліснена область Скіфії, яку згадує Геродот. Про місце знаходження Гілеї існує багато думок, але більшість дослідників вважає, що Гілея починалася на лівому березі Дніпра, від Кінбурзької коси, й тяглася на схід, між лиманом і морем. За її північно-західну межу звичайно приймають нижню течію Дніпра до м. Нова Каховка. Спорово-пилковий аналіз Кардашинського торф’яника поблизу Цюрупинська показав наявність тут у періоді голоцену дуба, в’яза, вільхи, берези, граба, клена, горіха, липи, сосни…» (Словник-довідник з археології, Київ, 1996).

І все ж…

Хто сьогодні достовірно скаже (і покаже, бодай на мапі), де була колись Гілея-Лісиста, у печері якої серед розкішної природи бравий молодець Геракл, за однією з легенд, мав любов з донькою Борисфена і прижив з нею аж трьох синів?…

Хто тепер скаже, хто тепер покаже?…

Цій легенді Геродот, за його власним зізнанням, не повірив – дуже вона схожа на казку – навіть для його епохи, в якій міфи були популярними, хоч так йому буцімто розповідали приморські скіфи та елліни.

«На підтвердження того, що ця версія міфа (легенда № 2. – В. Ч.), – зазначає один з істориків, – була справді широко поширена в Північному Причорномор’ї і, зокрема, у греків, які там жили, можна зіслатися на зображення змієногої богині, що виявлені при археологічних розкопках…»

І далі історик констатує (так, ніби читачі йому можуть повірити, що легенда № 2 – історична правда): друга легенда, як і перша, теж казка. Схожість їх в цьому відношенні дозволяє думати, що цивілізовані елліни в області віри в міфи не так уже й далеко відстали від варварів скіфів…

О, це вже інша мова.

Так воно й було – прибилися скіфи в Причорномор’я, а де й коли у них з’явилися перші люди і від кого вони пішли – це залишиться, як кажуть, за кадром. Та ще в легендах – справді прекрасних, як прекрасною була – віримо! ВІРИМО!!! – любов Геракла, парубка голінного та Змій-Дівиці в печері серед розчудесної природи Гілеї, краю загадкового, який, попри свою таємничість, таки колись існував на теренах нинішньої України!

Навівши обидві легенди щодо походження скіфів, ще раз звернемось до «Історії Української РСР», до вже цитованого тут тому 1, стор. 134:

«В обох випадках походження скіфів з материнського боку пов’язане з Подніпров’ям. У першій легенді найпочесніше місце (про них ще буде згадка в нашій розповіді окремо. – В. Ч.) займають обожнені предмети знаряддя землеробства: плуг, ярмо, сокира. З місцевим землеробським середовищем пов’язана і священна чаша – особлива ритуальна округла посудина.

Зіставлення легенд та історичних відомостей щодо походження скіфів показує, що, крім кочових скіфських орд, які вторглися зі сходу, з-за Дону, до їх складу влилася значна маса аборигенного населення. Близькість мови та культури цих двох угруповань сприяла природному процесу такого злиття». Себто утворення скіфського етносу і – як наслідок – державного утворення під назвою Велика Скіфія. Влилися в те утворення, очевидно, й кіммерійці, чи залишки їхнього народу, асимілювавшись згодом із скіфами…