Розділ «Частина дванадцята Там степи, там могили, як гори…»

Ось так, під плачі й завивання, голосіння тужливе й пронизливе, траурний кортеж і прямував до краю Герри, що вважався найвіддаленішою окраїною скіфських земель. Там протікала однойменна річка Герра і жив один з підвладних скіфам народів, що носив те ж ім’я – герри. На його землях і знаходився головний скіфський цвинтар для їхніх царів, знаті та видатних воїнів. Там високопоставленого небіжчика вже чекала велика, простора й глибока – до 8 – 10 і 12 метрів завглибшки яма – до білої глини, казали, у якій вже був споруджений дерев’яний склеп. Біля померлого клали його зброю, парадний одяг, спорядження верхових коней, посуд з напутною їжею – ставили дерев’яне блюдо з тушами овець, клали амфори з вином.

А потім починалося жертвоприношення – душили чи й трощили ударом довбні голову жоні царя та його наложниці. У ногах чи в окремих ямах клали убитих рабів – у скорченому положенні і без речей, а також слуг, озброєних воїнів. В інших могилах захоронювали коней разом з конюхами.

Зброї владцям – не кажучи про царів, вождів та знатних воїнів, – клали багато (вважалося, що на тім світі, хоч і кращому, війни клекочуть і ніколи не затихають, бо як же без них, без родимих воєн!), в основному мечі, списи, дротики, стріли, викладали гори коштовних прикрас, запасного вбрання. Ховали слуг та конюхів, яких іноді відправляли на той світ десятками, а то й сотнями (кургани біля ст. Келермеської та Ульського аулу на Кубані). Але ось що цікаво. Як свідчить Геродот, ті, кого ховали разом із царями, були не рабами (хоч і раби були), а вільнонародженими, такими, що прислуговували їм за життя і виявили бажання піти з ними ще й на той світ, аби й там прислуговувати.

«Так ховають царів, – уточнює Геродот і далі додає: – А як умре якийсь інший скіф, то найближчі родичі кладуть його на віз і обвозять по приятелях. Кожний із них (приятелів) приймає їх і частує тих, що йдуть із небіжчиком, та й небіжчикові дає того, що й іншим».

Простих скіфів, як і можних, теж возили сорок днів – тільки знатних по племенах, а простих – по приятелях. Дивний взагалі, як на наш погляд, був у скіфів поховальний обряд, адже не родичі приходили до небіжчика на похорон та прощання, а небіжчика возили по родичах та приятелях чи й просто знайомих сорок днів, аби ті, до кого завезли труп, пригощали учасників похорон!

Кенотафи – порожні могили

Отож, поховавши, врешті-решт, небіжчика, на сорок перший день з дня його смерті могилу зверху накривали дерев’яним накатом і насипали курган – це процес довгий, що розтягувався на кілька місяців (траплялося, що й рік). Землю для насипання кургану доводилося возити здалеку, аби не псувати навколишній ландшафт. А через рік після поховання царя на його могилі справляли криваву тризну. До речі, тризну справляли й під час поховання, але тоді забивали жертовних тварин, а через рік ситуація різко мінялася – в жертву покійнику приносили п’ятдесят молодих і найкращих воїнів, яких убивали і тіла яких, понаштрикувавши на пакілля, розміщували у позі вершників на вбитих конях навколо кургану. Скільки задарма гинуло воїнів, які замість того, аби захищати свій край, пропадали, щоб прислуговувати вже напіврозкладеному трупові під високим курганом…

Варто додати, що розмір гробниці, як і висота кургану – не кажучи вже за розкішне поховання, за багатство коштовного поховального інвентаря залежало від майнового та соціального стану небіжчика – чим вищим було становище померлого в суспільстві, тим вищим насипався курган. У царів вони завжди були найвищими, у вождів трохи нижчими, у знатних воїнів і можних ще нижчі чи одинакові з вождями. Членів сімей, жінок, дітей, старих ховали у простих ґрунтових ямах, рабів чи наложниць і без будь-яких курганів над ними, тому такі могили і не збереглися, їх находять випадково.

Починаючи з ІV ст. до н. е., поховальні традиції скіфів почали дещо змінюватися. Якщо раніше ховали на певній території, то пізніше почали ховати повсюди – у місцях постійного проживання чи де кого застала смерть або загибель. Курганні некрополі, які складалися з кількох великих та середніх насипів, почали з’являтися на плато, де високі вододільні ділянки. А втім, ті могильники належали певним родовим групам, у тих землях, де пролягали їхні кочові шляхи-дороги. Почала змінюватись і конструкція гробниць. Якщо раніше були прості ями, то тепер споруджували катакомби – підземні приміщення, що складалися з глибокої, іноді до 12 метрів, вхідної ями й бокової поховальної камери. Вхід до неї закривали камінням або деревом. Також, починаючи з ІV ст. до н. е., скіфські кургани стають ніби як сімейні усипальниці, де спершу ховали главу сімейства, потім одну з його дружин, дітей, близьких родичів. Пам’ятки поховання показують, як зростала соціальна нерівність і майнова нерівність у родових групах. У скіфських царів та знаті й кургани неймовірно багаті, сліплять золотом та коштовними прикрасами (не кажучи вже про зовнішню велич курганів). Можні царі та вожді кочували в степовій частині Подніпров’я, адже там виникли найбагатші кургани, такі як Солоха, Чортомлик, Олександрополь, – найбагатші кургани Степової Скіфії. Знатні скіфи поховані в курганах Мелітопольському, Гаймановій Могилі біля Запоріжжя, Товстій Могилі під Нікополем, в Нечаєвій Могилі на Дніпропетровщині. У таких могилах знайдено – якщо грабіжники не вичищали їх ще в давнину, – найрозкішніше вбрання, золоті діадеми, гривни, намисто, браслети, сотні і сотні, а то й тисячі золотих бляшок, зброя, оздоблена сріблом та золотом, чималі бронзові казани, амфори, чаші зі срібним чи золотим окуттям тощо, і все це, крім усього, ще й прекрасні витвори мистецтва, що дивують і сьогодні і завжди дивуватимуть своєю довершеністю.

А ось могили простих скіфів-общинників, кочовиків і землеробів є надто… простими. До них, як правило, клався лук, сагайдак із стрілами, спис чи ніж. І ніяких золотих бляшок. Лише в деяких знаходять амфори, що були з вином, та чорнолакові грецькі посудини. А прикраси в простих скіф’янок теж прості й скромні: намисто з пастових бус, бронзові сережки й персні, браслети, окремі недорогі золоті прикраси, бронзові дзеркала (у скіфів був своєрідний культ дзеркал) та інші дрібні речі побуту, миски, глиняні чашки тощо.

Грабували більше багатих, бо чим поживитися в бідних покійників?

Професія могильних грабіжників така ж древня, як і самі єгипетські піраміди – гробниці фараонів у Стародавньому Єгипті. В період Стародавнього царства (ІІІ тисячоліття до н. е.) їх уже грабували. Незліченні скарби, якими забезпечували померлих владик, членів їхніх сімей і поважних сановників здавна приваблювали до себе здирників. Проти них (пригадуєте поговірку: проти лому нема прийому?) не допомагали ні страшні закляття, ні препильна охорона пірамід (а хто й коли охороняв скіфські кургани!), ні різні хитрощі архітекторів, ні замасковані пастки, обманливі ходи, потайні східці тощо. Їх грабували, і часто як під мітлу![91]

У Степовій Скіфії колись були поширені ще й несправжні могили – так звані кенотафи. Пам’ятні кургани, у яких насправді немає поховань, хоч вони й звалися могилами. За «Словником античності», що його уклали Йоганнес Ірмшер та Ренате Йоне, «кенотаф (грец. буквально «порожня могила»), надгробний пам’ятник померлим, останки яких лежать в іншому місці або не знайдені. В прадавню епоху кенотаф – це могильний горб (курган), в пізніші часи – кам’яна гробниця».

Скіфи воювали не тільки вдома, часто ходили в далекі походи і воїн, де його наздоганяла смерть-загибель, там і лягав у землю, в нашвидкуруч викопану могилу. А вдома, у Скіфії, його рідні та бойові побратими, котрі поверталися з походу, на згадку про загиблого насипали кенотаф – пам’ятну могилу. Так і звалася вона: пам’ятна могила такого-то. І всі знали: останки такого-то десь тліють в чужих краях, а рідна земля береже про нього пам’ять. Іноді в такі пам’ятні могили-кенотафи клали і речі: в пам’ять про воїна бойову сокиру, спис, а найчастіше меч. І стояла така могила віки та віки, і всі знали, на чию честь вона насипана і чию пам’ять оберігає. Тож скіфи не боялися смерті на чужині, знаючи, що хоч тіло й не повернеться додомоньку, але пам’ять про загиблого підтримуватиме й оберігатиме кенотаф.

Від перського царя Дарія й до сучасних археологів.

 Пошуки тривають

Приводом для опису Скіфії Геродотом послугував похід проти скіфів перського царя Дарія в кінці VІ ст. до н. е., адже після того, як скіфи перемогли персів, про них заговорили в тодішньому світі. І хоч Геродот описував Скіфію V століття до н. е. – «за одне покоління до походу Дарія», – але характеристика скіфів також відноситься і до VІ чи V ст. до н. е.

«Ця найважливіша особливість скіфів складається з того, що ніякий ворог, який нападе на них, не може ні врятуватись від них втечею, ні захопити їх, якщо вони не захочуть бути відкритими: адже народу, у якого немає ні городів, ні укріплень, який свої житла перевозить із собою, де кожний – кінний стрілець з лука… такому народові як не бути непереможним і неприступним».

Особливо яскраво описав Геродот похорони скіфських царів у загадковому скіфському краї Герри. Більше двох сотень років історики, археологи, дослідники шукають (і без утіху) загадкову країну Геррос з центральним кладовищем царських скіфів. Хоча Геродот згадує її у своєму творі декілька разів, але точно визначити її місце так і не вдалося. Одні дослідники пов’язують її з річкою Геррос, про яку пише Геродот, ототожнюючи з нею сучасну річку Молочну, інші вважають, що Герри знаходилися в районі дніпровських порогів, треті шукають її в лісостепових районах лівобережного Подніпров’я, спираючись на повідомлення Геродота, що Герри – на віддаленій окраїні земель, підвладних скіфському цареві. Кожна з цих точок зору вперше оголошена 100 років тому і досі не знаходить як своїх прихильників, так і своїх противників.

Пошуки скіфських курганів VІ – V ст. до н. е. не увінчалися успіхом і досі. Тож і загадка царського кладовища того часу і сьогодні є однією з актуальних у науці – як і дві тисячі років тому, коли вона постала перед Дарієм. Так само гостро вона стоїть і перед істориками. Дарію, як повідомляє Геродот, скіфський цар Іданфірс у відповідь на пропозицію здатися, відповів: