Розділ «Частина дванадцята Там степи, там могили, як гори…»

Найдавніші кургани-могили – земляні, рідше кам’яні насипи над похованнями – з’явилися за пізнього неоліту і мідного віку в каспійсько-чорноморських степах, на Передкавказзі та Закавказзі. На території України найдавніші кургани належать до періоду ямної культури.[86] Бувають понад 20 м заввишки. Іноді навколо кургану для міцності його споруджували кам’яну обкладку (кромлех або крепіда), на деяких виставляли кам’яних баб.

---

«Свято Сед», або Як фараони втікали від старості, щоби ще і ще повладарювати

---

Скіфські вожді та царі довго не жили (за винятком хіба що Атея, який дотягнув до дев’яностолітнього рубежа) – гинули або у військових походах та війнах чи територіально-прикордонних сутичках за пастівники та виясняючи сусідські відносини. Гинучи, сподівалися ще пожити в іншому світі, поцарювати-повладарювати й там. Але на відміну від, наприклад, давніх єгиптян, скіфи старих владик своїх (як і взагалі, старих людей, батьків і дідів) шанували – за мудрість (якщо вона була) чи за звагу-відвагу та військову кмету – як того ж Іданфірса, переможця перського царя Дарія.

А ось згадані єгиптяни в давні-предавні часи мали звичай після певної кількості літ правління піддавати старих фараонів – якщо вони барилися в цьому світі – насильницькій смерті. Тоді вірили, що від сили й снаги владаря залежить родючість земель, процвітання Єгипту і взагалі благополуччя і благоденство народу. Тож коли бачили, що сила фараона з роками починає слабнути, він дряхліє, його вбивали, і робили це – страту – урочисто. Звичайно ж, всупереч волі нещасного фараона, якому так не хотілося відправлятися у світ предків при допомозі золотої петлі-зашморгу. Але мусив підкорятися – такий був тодішній (і вже тоді віковічний) звичай. Задушивши дідугана-фараона, урочисто ховали його в гробниці – царствуй, мовляв, на тому світі скільки захочеш, а в цьому на звільнений трон садовили молодого фараона при силі та здоров’ї. Але фараони бунтували проти примусової смерті. І зрештою, цей варварський звичай був замінений релігійно-магічним обрядом, обновленням царської влади – так званим «святом Сед». Суть його полягала в тому, що старий фараон здійснював жертвоприношення богам Нижнього та Верхнього Єгипту і влаштовував на очах підданих забіг – біг стометрівку. Вона мала символізувати, з одного боку, що силу фараон ще має, а з другого – своєрідну його втечу від старості. Після забігу, якщо владика ще міг бігти, його заново коронували на царство і він царював (фараонив) уже до своєї природної смерті. До всього ж під час цієї церемонії – її остаточно утвердив Джосер – фараон ототожнювався з богом мертвих Осирісом, який був убитий, а потім відродився для безсмертя. Обожнений фараон сподівався, що після такої церемонії його життя теж буде обожнюватись і відновлюватися вічно.[87] Але з часом і цей звичай фараони, відчувши свою силу, відмінили і царювали собі доти, доки за ними не приходила Та, що з косою – інтернаціональна баба (тітка, жінка) і не забирала його на той світ – у заздалегідь споруджену грандіозну гробницю, звану пірамідою. І про «свято Сед», коли вбивали старого владику, аби замінити його молодим, всі з часом просто забули.

Скіфські вожді та царі, з яких ми й почали мову в цій главці, царювали до старості. Якщо, звичайно, доживали до неї, що траплялося вельми і вельми рідко за того небезпечного життя, коли війни були чи не постійно і вважалися такими, без яких неможливе життя. Правда, їм частенько допомагали перебратися у курган на вічне життя в потойбічному світі суперники в боротьбі за владу. Чи й близькі та рідні. Як те сталося із згадуваним тут царем Атеєм, який, ведучи постійно війни, особливо на заході свого царства, зумів досягнути дев’яноста з чимось літ. Жив би й ще, мо’, й переступив би поріг сторіччя, якби не рідний син. Йому набридло чекати, доки батько помре і трон перейде до нього, тож рідний синок під час бою з греками, скориставшись моментом, пустив рідному батечкові й цареві стрілу в потилицю. Щоб самому хутчій стати царем… А втім, цікавих відсилаю до свого роману «Смерть Атея», що був виданий у 1990 році дніпропетровським видавництвом «Промінь».

Скіфські піраміди, звані курганами.

 Сім тисяч кілометрів пірамід!

Жахливий ритуал похорону, коли заради мертвого відбирали життя у живих

У Стародавньому Римі в число офіційно узаконених культів (це ще до християнства і в перші століття християнства) входило до мільйона (!!!) богів і божків. Влада не забороняла поклонятися нікому з них, але за умови, якщо сектанти не піддаватимуть сумнівам божественну сутність імператора та його політичні повноваження.

У Скіфії кількість богів та божків і божеств була лічена, але кожен сколот вільним був вибирати собі того чи того бога й божка для поклоніння. За умови, звісно, що він шануватиме царя і не піддаватиме сумнівам його божественне походження і завжди клястиметься (найвища клятва) царським домашнім вогнищем. Святотатців жорстоко карали. А виявляли їх ворожбити.

«Як у скіфів занедужає цар, то кличуть трьох найкращих ворожбитів, і вони ворожать (з допомогою в’язанок вербового пруття. – В. Ч.). Найчастіше вони кажуть, що той і той громадянин поклявся неправдиво царським домашнім вогнищем і вказують того громадянина. А у скіфів є звичай клястися царським домашнім вогнищем, якщо хочуть поклястися найбільшою присягою. Відразу ж беруть того чоловіка, що мав – за вказівками ворожбита – поклястися фальшиво царським домашнім вогнищем, і приводять його. Ворожбити говорять йому в очі, що з ворожби виходить, нібито він поклявся царським вогнищем і через те нездужає цар. Він (оскаржений) борониться, каже й запевняє, що не присягав. Якщо він опирається, цар кличе ще подвійну кількість ворожбитів. Якщо й вони, поглянувши на ворожбу, обвинувачують його (оскарженого) за фальшиву присягу, то йому зразу ж відрубують голову й майно (покараного) ділять поміж себе перші ворожбити. Якщо ж нові ворожбити звільняють обвинуваченого, скликають усе більше й більше ворожбитів. Якщо більша їх частина звільнить даного чоловіка, то перші ворожбити мусять загинути.

Їх убивають таким чином. Наповнюють віз хмизом, запрягають у нього волів, зв’язують ворожбитам ноги й руки назад, затикають рота, кладуть на хмиз, підпалюють його, лякають і наганяють волів. Багато волів згорають разом із ворожбитами, а деякі обпечені втікають, якщо згорить дишло. Так само спалюють ворожбитів і за інші провини і називають їх брехливими віщунами. Якщо ж якихось віщунів уб’є цар, то не щадить і їхніх дітей; але вбиває всіх хлопців, а дівчатам нічого злого не робить…» (Геродот).

Скіфи ніколи не будували пірамід для своїх владик – як давні єгиптяни для фараонів, чи індіанське населення Мексики і Центральної Америки для своїх царьків, проте полишили їх сотні й сотні на величезних євразійських просторах. Тільки ім’я їм – кургани. Назва різна, але суть та ж сама – грандіозна вічна домівка для владарів та можних. Тож і справедливо, що до великих некрополів світу (видання «100 великих некрополів») віднесено і скіфські усипальниці. Поряд із гробницями згадуваних фараонів, мавзолеями (хоча б галікарнаськими) та царськими гробницями світу.

Скіфи не залишили нам і палаців (за винятком руїн в Неаполі Скіфському, столиці кримської Малої Скіфії), руїн чи величних храмів, як, скажімо, їх полишили римляни, греки, візантійці, бо й не будували їх, як будували хоча б ті ж ассирійці, перси чи вавилоняни. Скіфи полишили після себе єдині витвори своїх рук у справі будівництва – кургани. Але такі кургани, рівних яким не було до них і не було після них…

Кургани завжди асоціюються зі степом.

А степ… Степ завжди асоціюється із… Степом. З великої літери. Ну, може, ще із безмежним, неоглядним морем (особливо первісний степ, коли його огромом «ходили» срібні хвилі ковили. Степ – це завжди більше, значніше й незвичайніше, аніж «великий безлісний, вкритий трав’янистою рослинністю, рівнинний простір у зоні сухого клімату», як трактують словники цей термін.

Скіфи (повторимо ще) – це один з найбільших конгломератів племен, спільність культури яких, на думку академіка Бориса Піотровського, простежується від Дунаю на Заході до Великої китайської стіни на Сході. Їхні дивно однакові предмети кінського спорядження, залізні короткі мечі-акінаки, тригранні наконечники стріл і прикраси – хоча б ті ж золоті бляшки, яких у них було, здається, мільйони штук, – виявлені на величезному просторі між 40-ю і 50-ю паралелями, що протягнувся більш як на 7000 кілометрів. Це широкий коридор між Заходом і Сходом діяв у середині І тисячоліття до н. е., підготував знаменитий «шовковий шлях», який існував до ХVI ст. і проходив від Середземного моря через Іран, Середню Азію до берегів ріки Хуанхе. Скіфи загалом проіснували більше тисячі років (хоча інші цивілізації на свій розвиток отримують три і більше тисячі років) і вже наприкінці своєї історії звузилися до Криму із столицею в Неаполі.

І на всьому цьому просторі довжиною в 7000 кілометрів від них залишилися – де густо, де рідше – степові піраміди, знамениті скіфські кургани.

Степ – величезний Степ широким огромом тягнувся від Дунаю на Заході і аж до Єнисею на Сході і далі, далі, в Забайкалля, степи Монголії, до Китаю. Ніколи не міряний і ніким – крім окремих оаз – не заселений степ, де, нагулюючи м’ясо і молоко, вільно могли ходити корови, вівці, коні… У степах не було перепон, меж, кордонів, степові володіння були нічиїми (в крайньому разі, займалися по праву сильного чи першопрохідця – так звана займанщина) і в них, де хто хотів, там і селився. Час од часу степами рухались орди тих чи тих недовговічних імперій, степами, із сім’ями, з усім домашнім скарбом, з худобою та кіньми переселялися народи…

І на всі сторони світу – кургани.

Кургани,