Розділ «Частина дванадцята Там степи, там могили, як гори…»

кургани,

кургани…

Високі й низькі.

Громіздкі велети і не дуже помітні.

Багаті й такі собі…

Пограбовані і ще вцілілі…

Вже у VІІ ст. до н. е. в скіфському суспільстві почала наростати соціальна нерівність, коли багаті ставали ще багатшими, а бідні – ще біднішими. (Якщо бідні раптом і починали багатіти, то все одно між ними і справді багатими залишалася прірва – як нині в Україні.) Їх і ховали неоднаково – для можних (та ще вождів і царів) нагортали велетенські кургани по 20 і більше метрів заввишки і сотні метрів в окружності, в них ховали, попередньо позбавивши життя, наложниць і дружин, і коней. А з ними конюхів, воїнів, слуг…

Так, в кургані Аржан, що в Туві, де поховано вождя племені (чи племен), поховали 160 бойових коней! (В однім із курганів на Кубані виявлено поховання 400 коней!)

Та ще на поминальній тризні було з’їдено не менше 300 коней!

Старий вождь був похований із жоною та наложницею, його на той світ супроводжували вожді менших рангів і калібрів, так звані вождики, вірні слуги, не рахуючи десятків і десятків конюхів і воїнів. Та ще стільки в грандіозну гробницю поклали різних коштовностей!

А біля одного кургану на Північному Кавказі було захоронено аж 360 коней!

Скіфи вірили у безсмертя душі (а хто з народів минулого і нині сущого, і тих, що колись з’являться в цьому світі, не вірив, не вірить і не віритиме в потойбічне життя – вічна мрія людства, його рятівниця і спасителька!). Вони вірили в існування поряд з нашим світом ще й потойбічного світу, куди відходять по смерті своїй люди. На цій вірі і виник у скіфів складний – щоб не сказати жахливий поховальний ритуал – нам відомий за описом та за результатами розкопок скіфських степових пірамід, цих своєрідних їхніх палаців і некрополів.

А втім, поховальні жорстокості були притаманні не лише скіфам.

Деяке уявлення, як відбувалося це дійство в інших народів дають розкопки шумерського міста Ур (III тис. до н. е.), він був одним з великих центрів цивілізації, що розташувалася на території сучасного Іраку. У 1920 році там почалися археологічні розкопки під керівництвом англійського археолога Леонарда Вуллі. На протязі століть гробниці Ура грабувалися, але Вуллі вдалося знайти дві нечіпані, й учасники експедиції побачили всю картину тогочасного ритуального дійства.

В кутку великої ями (глибина до 10 м) було влаштовано кам’яний склеп, у який і помістили тіло померлого владики. З ним залишилися декілька наближених, яких убили, перш ніж покласти в склеп. Потім на дно великої усипальниці, засланої циновками, похилим спуском сходили ті, хто добровільно відправлявся з покійним царем у потойбічний світ: жерці, які керували поховальним обрядом, воєначальники із знаками одмін, дами з придворного гарему, в розкішних вбраннях і дорогоцінних головних уборах, за ними слуги, музики, раби… А вже за ними спускалися візки, запряжені ослами чи биками, а замикали процесію воїни, які ставали на сторожі біля входу в гробницю. Всі учасники жалобної церемонії займали відведені для них місця на дні могильного рову і після завершального священнодійства кожний випивав чашу із смертельним трунком, лягав і занурювався у вічний сон.[88]

Ваша справа померти, – запевняє нинішня реклама ритуальних послуг різних фірм, – а решта вже справа нашої фірми.

Цар помирав, решта – то вже був клопіт його підданих.

«Похорони царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен ще судноплавний, – розповідає Геродот у своїй «Скіфії». – Коли у скіфів помирає цар, вони там викопують велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском, живіт розпорюють і вичищають, наповнюють товченим шафраном, кадилом, прочитаном і анісовим насінням, а потім знову зшивають. (Мерця) кладуть на віз і везуть до іншого народу (племені). Ті, що до них привезено мерця, роблять так, як царські скіфи. Відрізують шматок свого вуха, стрижуть волосся, роблять кругом надрізи на руці, дряпають чоло і ніс, проколюють ліву руку стрілою.[89] Звідти (знову) беруть ці тіло царя на віз і везуть далі, до іншого народу, який під їх пануванням. З ним разом ідуть ті, до яких прийшли найперше. Коли вже об’їдуть із мерцем усі краї, спиняються в Герросі, що є останнім із підвладних їм народів і місцем поховання. Після того, як покладуть мерця у яму на підстилку, застромлюють у землю з обох боків тіла списи, прив’язують до їх вершків поперечні жердини і накривають їх очеретом. Обіч цього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, окличника (глашатая. – В. Ч.), коней і первенців всяких інших домашніх тварин, а також золоті чаші: срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була якнайбільша.

Коли ж мине рік, то роблять таке. Із решти слуг покійного царя вибирають найстаранніших, – а вони родовиті скіфи, бо в них служать – цареві ті, яким цар накаже, а купованих слуг у них немає, – і з-поміж них убивають п’ятдесятьох. (Убивають також) п’ятдесят найкращих коней. Їх потрошать, наповнюють черева половою і зшивають. Тоді чіпляють половину обруча впоперек до двох кілків, а другу половину також до двох інших кілків і в такий спосіб прикріплюють багато інших. Потім протикають уздовж цілого коня аж до карку грубим кілком і кладуть тих коней на обручі. Передні обручі підтримують передні лопатки коней, задні ж обіймають животи коло задніх вудил, а обидві пари ніг висять у повітрі. Вуздечки й вудила надягають також на (тих) коней, протягують наперед і прив’язують до кілків. Тих п’ятдесят задушених молодих (слуг), беруть кожного саджають на коня в такий спосіб. Пробивають кожного гострим колом наскрізь аж по шию, а ту частину (кола), що стирчить зі споду, застромляють у діру того кола, що пробитий крізь коня. Як наставлять довкруги могили таких вершників, ідуть геть».

Бальзамували мерців добре, аби вони могли зберігатися 40 днів – такий строк на прощання з царем чи вождем виділявся покійнику. Потім його одягали в найкраще вбрання… обцяцьковане золотими бляшками,[90] клали на візок і протягом згадуваних сорока днів возили труп по численних родичах покійного, які були з різних племен, то й проживали в умовах кочового життя в різних краях. Возили, аби родичі та піддані сорок днів віддавали належну шану померлому і виявляли належну скорботу. Чим вищий ранг займав покійник, тим більший тягнувся за ним хвіст жалобного кортежу. Особливо він був довжелезним – наче переселення цілого народу! – в царів. Труп небіжчика неспішно – скриплять і скриплять дерев’яні колеса, ремиґають воли, жуючи вічну свою жуйку – возили по всіх підвладних йому племенах – а степи безмежні, одне плем’я від іншого далеко, за кряжами, за ярами, за байраками, за степовими перелісками, за річками й ріками. І з кожним днем до поховальної процесії все більше й більше приєднувалося підданих. На всіх зупинках жерці й вожді здійснювали казання слів про те, яким незвичним був цар і як вони осиротіли без нього і як їм тепер без нього жити – навіть степи стали пустельнішими! Слухаючи, скіфи – особливо скіф’янки, бідні жінки! – на знак скорботи й туги обрізали волосся, – такий був звичай, – голосячи, дряпали собі обличчя нігтями – а де й наконечниками стріл, – кричали-побивалися, вдаючи, що вони ось-ось помруть з горя – дехто собі завдавав і каліцтва. Чим значніше каліцтво, тим більшим було горе за померлим. Це схвалювалося, і таких плакальниць ставили в приклад іншим. І навпаки, мовчання в похоронній процесії могло дорого такому мовчуну коштувати.