Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

Існує кілька версій причин, що спонукали Дарія І відправитися в далекий похід (де Персія, а де Північне Причорномор’я?) проти скіфів, які аж нічим не загрожували (та й не могли загрожувати) його імперії. Але причини були.

Могутня перська імперія виникла якось раптово в VI ст. до н. е. – на уламках колишніх Мідійського та Вавилонського царств. З кордонами від Єгипту і до Індії. Перші роки новостворену імперію лихоманило, але відтоді, як у 521 році до н. е. трон посів один із членів правлячої династії Ахеменідів Дарій І Гістасп, все й угамувалося.

Так ось, за свідченням «батька історії», офіційним приводом до початку війни стало таке твердження: «Дарій побажав помститися на скіфах за те, що вони колись (колись! – В. Ч.) удерлись до Мідії, перемогли тих, хто намагався їх затримати, і так вони першими розпочали воєнні дії». Персії та її імперії на той час ще і в зародку не було – то за віщо Дарію мстити скіфам? Виявляється, Дарій захищав інтереси Мідійської держави, якої на той час уже не було, – щось тут явно не сходиться.

Про цілі й причини походу Дарія в Причорномор’я і сьогодні сперечаються історики. Але, як нам здається, ближче до істини підійшли автори згадуваної вже книги «На світанку історії»:

«Не викликає сумніву, що спроба Дарія І підкорити Скіфію була частиною великого стратегічного задуму. Напередодні виснажливої боротьби з материковою Грецією володар міг мати кілька цілей. По-перше, наслідком вдалої воєнної експедиції було б «замирення» на певний час непокірних степовиків, пам’ять про тяжку владу яких у Передній Азії була ще досить свіжою, та забезпечення недоторканності північних кордонів Персії. По-друге, поширення влади Персії на північнопричорноморські землі мало відрізати останні від Греції, куди в обмін на предмети розкоші, вино та олію йшов потужний потік збіжжя, риби, худоби, рабів та інших необхідних грекам товарів».

Дараявуш під новим тронним ім’ям Дарія І взяв круто, здійснив адміністративні реформи (вони забезпечили йому цілісність його володінь), реорганізував та посилив армію, і розпочав завойовувати світ (в світлі тодішніх уявлень про межі світу). Після походів в Індію головним суперником Перської імперії було визнано держави материкової Греції. З неї й почав новий правитель Персії свою експансію на захід. У рамках цієї програми і розпочалася операція здобуття Північного Причорномор’я близько 514–512 рр. до н. е. На території України це був перший воєнний конфлікт, про який ми – завдяки Геродоту та його «Історії» – дещо знаємо. Близьким до істини є і твердження «Історії Української РСР» (Т. І. С. 137):

«Найважливішою подією ранньої історії Скіфії було вторгнення на її територію військ перського царя Дарія І у 513 р. до н. е. Формальним приводом для походу послужило намагання Дарія покарати скіфів за попередні вторгнення в Азію і за поразку, завдану ними мідійцям. Насправді, здійснюючи широку завойовницьку політику на Сході, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми данниками і тим самим усунути небезпеку їхнього нового вторгнення».

Головні експедиційні сили очолив сам цар і повів їх від мурів своєї столиці Суз до Босфорської протоки. Там залежні від персів малоазійські греки спорудили понтонний міст. По ньому Дарій переправився з Азії у Європу, з боями пройшов Фракію, підкоряючи місцеві племена (більшість з них, уникаючи сутичок, просто завбачливо розбігалися), вийшов до пониззя Дунаю і ще через один наплавний міст переправився на східний берег ріки, і його передові загони опинилися на скіфській землі. Основна ж маса військ переправлялася через Дунай кілька діб безперервно – такою великою була кількість прийшлих завойовників. Взагалі військо Дарія було важко керованим – через свою кількість, що переходила всякі розумні межі та через багатомовність – до складу імперії входило понад 80 народів загальною кількістю близько 50 мільйонів чоловік. Та ще й дорогою перси, особливо у Фракії, на ходу мобілізовували тлумища народів. Різномовний ґвалт галайстри, у якому трудно було що збагнути на марші, лунав на десятки верст навкруги. На зупинках дими десятків і десятків тисяч вогнищ затуляли небо, жахаючи всіх, хто жив у краях руху персів, і племена розбігалися, ледь загледівши на обрії вдень пилюку, підняту до неба, вночі незліченні вогні багать, яких було, що зірок у небі зоряної ночі…

Основу армії, її ударну силу, надійну і вірну, зрозуміло, складали перси. З них же формувалася й особиста гвардія царя – десятитисячний корпус «безсмертних» (на місце загибелі гвардійця в цьому корпусі відразу ж ставав інший, і гвардія завжди зберігала однакову кількість – 10 тисяч чоловік, – ніби була «безсмертною»).

Загалом військо поділялося на піше й кінне, були ще загони бойових колісниць та, як би ми сьогодні сказали, інженерні підрозділи. Майже всі перські вояки – як ударна і найнадійніша сила – були залучені до походу на Скіфію, на батьківщині залишалися лише окремі малочисельні й другорядні підрозділи.

Точної цифри кількості Дарієвого війська, кинутого на Скіфію, нема, і вочевидь вже ніколи не буде. Різні автори та джерела називають різні дані, але всі вони й нині залишаються вражаючими. За Геродотом, «армія вторгнення» сягала 700 000 воїнів. Щоправда, надто тяжко керувати в поході такою кількістю воїнів та й забезпечувати його всім необхідним, а це в чужих краях зробити було непросто. Тож фахівці вважають, що цифра Геродота – 700 000 воїнів – перебільшена, і перебільшена в кілька разів. Одначе півмільйонна – чи десь близько до цього числа – армія в Дарія могла бути (разом із допоміжними загонами).

Над Скіфією нависла така серйозна і смертельна для всього народу загроза, яка ще ніколи над нею не нависала.

Скіфи забили тривогу, і правителі її оголосили всезагальну мобілізацію до війська всього населення, яке могло тримати в руках зброю (були навіть створені жіночі збройні загони). І все одно степовиків було мало у порівнянні з персами – нині фахівці підрахували, що загальна кількість населення на той час у Скіфії сягала 600–700 тисяч чоловік. Правда, це разом з жінками та дітьми і старими дідами й бабами. Трохи обнадіювало те, що кожен скіф був вправним лучником і добре володів зброєю, отже, ополчення не треба було спеціально навчати, та все ж синам змієногої богині годі було змагатися в кількості з персами. З урахуванням формувань союзників (савроматів, гелонів та будинів) скіфське військо могло сягати не більше 150 тисяч воїнів – проти майже півмільйонної орди Дарія! Можна тільки уявити всю ту серйозність проблеми, що в один день постала перед старшим царем Скіфії Іданфірсом, який став головнокомандувачем, і все тепер залежало від його особистої кмети полководця. Схибити було легко – один невірний вчинок, і прощай воля! Чи зуміє він із значно меншою кількістю воїнів перемогти Дарія, це вже залежало тільки від нього та його таланту. В одну безсонну ніч Іданфірс ще більше посивів.

«До нашого царя прийшла зима і снігом посипала йому голову», – казали скіфи, і це було так: до Іданфірса прийшла зима, хоч він старанно вдавав, що нічого особливого з ним не сталося.

Коли численні вивідники-розвідники (а вони, самі залишаючись невидимими, постійно супроводжували військо Дарія) повідомили свого царя про ту вражаючу кількість перського війська – пішого і кінного, на раді в Іданфірса було прийнято перше і єдино правильне рішення: зважаючи на разючу різницю в кількості збройних сил не на користь скіфів, у відкритий бій з персами не вступати, ніколи і ні за яких умов! Своєю масою перси просто задавлять скіфів, розтопчуть їх у першому ж бою, і скіфське військо перестане існувати. А з ним і сама Скіфія.

Тактику було вибрано іншу. Перш за все, воєнні загони скіфів було поділено на три великі корпуси-клини – головний (центральний) мав очолити сам Іданфірс, ліве крило цар Скопасіс (перший заступник Іданфірса), праве – Таксакіс (водночас військо Таксакіса мало перебувати в резерві, адже без резерву залишатися було вкрай небезпечно). До лівого крила, очоленого Скопасісом, увійшли також савромати, до головного війська, очоленого Іданфірсом – загони гелонів та будинів. На тій раді вожді, старійшини та ватаги схвалили стратегічний задум Іданфірса: все скіфське військо, зважаючи на переважаючу кількість військ Дарія, мало уникати прямого двобою з противником, а вимотуючи його, знищуючи окремі загони (партизанська тактика), відходити і відходити у глиб степів, все знищуючи на своєму шляху – криниці, джерела, а головне – пастівники. На північ гнати стада худоби, отари овець, табуни коней, все мирне, військово нездатне населення теж мало негайно відходити на північ, залишаючи позад себе випалену пустелю, де ні коня персам попасти, ні самим роздобути їжу чи краплину води…

І почалася «дивна» війна[77]

Переправившись на лівий берег Істру, перси вже були готові до битви. Перед ними була Скіфія і не було… скіфів.

Здійнявши над собою хмару пилу аж до неба, вже два дні перські коні топтали скіфську землю, але жодного володаря цих полинових степів досі побачити не вдавалося. Ні живого, ні бодай мертвого.

А на кряжах та узвишшях, на синіх обріях там і тут раптово спалахували сигнальні вежі, і густі дими круто дерлися в небо, когось невидимого застерігаючи про небезпеку. Але хто застерігав і кого – перси того не знали. Вони рухались і рухались, а сторожові вежі спалахували і спалахували, ніби самі собою. Воїнам царя царів ставало не по собі. Похмуро і насторожено позиркували вони на обрії, бурмочучи: «Прокляття!.. Знову злі духи скаїті палять вежі!..» І вірили, що скіфи – то є перевертні, злі духи або ж дайви з чорного царства Ангро-Манью, які можуть до всього ж ще й ставати невидимими для людського ока.