Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

– Можна й поводити, – шкірив зуби Скопасіс, бо, як завжди, був під хмелем, а тому – веселий. – Покручу їх степами так, що й джмелі у їхніх головах загудуть.

Скіфи дуже любили Скопасіса за його простецьку, негорду вдачу. Хоч він і походив із царського роду (щоправда, по лінії матері), але ніколи не був чваньком, не хизувався, не любив убиратися в золото і міг з будь-ким – з пастухом, бідняком чи якимось волоцюгою без роду і племені – пити бузат. А напившись, обнімався і горлав пісні. Кажуть, що йому якось не було з ким випити, то він погукав раба і пив з ним, ще й потім обнімався з ним і горлав пісні. А вранці, правда, звелів раба жорстоко висікти за те, що той проспав і пізно став до роботи. Тверезим він був з рабами, як і всі скіфи, крутим і волі їм не давав.

Отож коли скіфи дізналися, що головним загоном буде командувати Скопасіс, схвально загули.

– Гей, відчайдухи?!! – кричав перед військом Скопасіс. – За зброю вас не питаю, зброя у вас є. Бо який же скіф та без зброї. То він без жінки може бути, але тільки не без зброї. А ось за бузат вас запитаю. Гей, скіфи, чи є у вас бузат?

– Є!!! – в одну горлянку весело заревіло військо.

– Тоді гайда бити персів! – кричав Скопасіс. – Бо що то за бузат, як і побитися ні з ким.

Іданфірс посміхався, схвально кивав бородою, але в найближче оточення Скопасіса вткнув і своїх вивідників. Так, на всякий випадок…

Другий загін, який складався із війська владики Іданфірса та третього вождя Скіфії Таксакіса, мав теж відходити на схід, але дещо південніше загону Скопасіса. Він теж мав іти попереду персів, випереджаючи їх лише на один денний перехід, теж мав засипати позад себе колодязі та джерела і знищувати траву.

Обидва загони повинні були діяти так, щоб, женучись за ними, перси кидались то в один бік, то в другий. А коли вдасться розділити перську орду на дві половини, з тим, щоб одна погналася за Скопасісом, а друга за Таксакісом, то й зовсім було б добре.

Другим загоном мав верховодити вождь Таксакіс. Іданфірс з відбірними тисячами вершників збирався рухатися північніше обох загонів. Прикритий двома крилами скіфського війська, владика був би недосяжний для персів, але міг у будь-який день прийти на поміч то одному вождю, то другому. Він здійснював загальне керівництво військами, і гінці від його стану і до обох загонів мали снувати день у день…

Скіфська погода не для царського коня

Так потяглися дні за днями.

Скіфи відходили на схід, і перси йшли на схід.

Іноді Дарію здавалося, що скіфи вже ось-ось, ще один перехід, ще один ривок, і він нарешті здожене їх і змусить прийняти бій… Та минав день, і другий, і третій, а скіфи, як і перше, були недосяжні, а їхні табуни миготіли на обріях… Відходячи, вони випалюють позад себе кожен шмат степу, і персам навстріч котяться вогняні вали, після яких залишається чорна спечена земля… Ні травинки, ні билинки, ні води краплинки… І ніхто не знає, куди йти і де та як здоганяти кочовиків.

То зненацька вони з’являлися в тилу перської орди, налітали на піших воїнів, наче той вихор, знищували загін-другий, здирали з убитих і поранених чуби і зникали, наче їх і не було. І Дарію починало здаватися, що не він женеться за скіфами, а навпаки – скіфи його переслідують, заганяючи в якусь пустку, з якої немає виходу…

Спершу цар царів їхав верхи на Вірному і, може, тому, що кінь ішов добре, втоми не відчував. Вірний так грав копитами, подзвонюючи золотими вудилами, так гордо закидав голову, що в Дарія і настрій розгодинився, і він навіть забував іноді про скіфів, про цей невезучий, і тяжкий, та ще й образливий для нього похід. Та згодом Вірний почав приставати, все частіше й частіше опускав голову і, що найгірше, почав спотикатися. На рівному. А це дуже кепська ознака, коли в поході спотикається царський кінь. І тому Дарій пересів у криту повозку з білої повсті, із золотими орлами на боках. Повозку щільними рядами оточували «безсмертні». За повозкою конюхи вели Вірного, накритого шовковою прохолодною тканиною. Аби не допікало сонце, над конем тримали на довгих тичках ще одну шовкову тканину, для холодку. І як вже царські конюхи не пестили коня, як не напували його джерельною водою, яку бозна-де діставали, як не годували його, як не берегли – царський кінь втратив лискучий вигляд і понуро звісив голову, яку вже більше не піднімав… Дарій велів висікти конюхів, і їх добряче висікли, але Вірний від того не поздоровішав… Очі його зробилися сухими, шерсть почала настовбурчуватись, ноги тремтіли…

Лікар-єгиптянин нічого не міг удіяти.

Дарій радився з атраваном.

Атраван запевняв царя царів, що скіфські знахарі наслали на царського коня якусь причину.

– Жоден скіф не бачив мого коня! – буркнув цар.