Розділ «Частина десята І почалася «дивна» війна»

Вислухавши полководця, Дарій повеселів, махнув рукою: «Переправлятися бродом! На тім боці головним колонам відійти подалі в степ, стати на ніч табором, а вранці, з першим променем сонця, – в погоню за саками!..»

Коли голови трьох колон підійшли до ріки, хвости їхні ще тяглися сухими й гарячими степами десь на відстані доброго денного переходу до ріки, і задні вперше позаздрили тим, хто вів перед і, отже, зараз уже донесхочу хлебче таку свіжу, таку прохолодну, таку життєдайну воду із скіфського Арпоксаю.

Але спинятися на березі Великої води й тим більше ставати табором Мегабаз несподівано заборонив, велівши начальникам колон починати переправу з ходу, пити ж воду і запасатися нею під час броду – не затримуючи руху своїх загонів. Спускалися з глиняної кручі з гиком, галасом і свистом. Піші, попіднімавши зброю та щити, в хмарі куряви з’їжджали вниз на власних сідницях і, жовті від глини, кидались до води з широко розкритими, пересохлими ротами. Коней зводили не прямо, а навскіс, вони присідали на задні ноги, хрипіли, але все одно поривалися вниз, до води. Гірше було з обозами. Волів та биків випрягали і зводили вниз, вози, обліпивши, як мухи, піхотинці спускали на руках. Вози зривалися і, калічачи та давлячи людей, котилися вниз, і до води докочувались самі лише колеса… А на кручі з’являлись все нові й нові загони кінноти, піших, обози, і переправі, здавалось, не буде кінця.

Мегабаз виставив на всяк випадок дозори і помчав до царя, котрий, зупинившись із своїм почетом неподалік переправи, з високої кручі спостерігав за тим, що творилося біля Великої води. Запилене, обвітрене лице його було наче закам’янілим, без будь-якого виразу.

– Ми заглибились у ці краї на десять днів путі, а втікачів так і не наздогнали, – сказав полководцю, і голос його не віщував нічого доброго. – Скільки ще днів моє військо буде ганятися за саками на тім боці Великої води?

Мегабаз не знав, що відповісти, а тому вдав, що закашлявся.

– Твій кашель не звільняє тебе від відповіді, – в’їдливо зауважив Дарій. – Похід має закінчитися за шістдесят днів. Але я не збираюся всі шістдесят днів ганятися за скаїті. Мені потрібна битва. Хоча б одна битва.

– Царю! Я певний, що на тім боці, дійшовши до середини Скіфії, ми таки наздоженемо кочовиків, – намагаючись говорити твердо, відповів Мегабаз. – Їм просто вже нікуди буде втікати. Хіба що до ріки Танаїс, але за нею вже землі савроматів, які не люблять скіфів. Тому кажу: втікачів ми наздоженемо за Великою водою. І вони – хочуть того чи не хочуть – а змушені будуть прийняти битву.

Дарій якусь мить мовчки дивився на ріку, береги якої аж кишіли від його воїнства, насупився.

– Прискорте переправу! Тих, хто баритиметься, – карай! Завтра вранці щоб усі були готовими до походу.

Дарій про перську державу

Я – Дарій, цар великий, цар царів, цар багатоплемінних країн, син Віштаспа, Ахеменід, перс, син перса, арієць із арійського роду.

Говорить Дарій-цар: «Ось ті країни, які я захопив, крім Персії, я над ними володарюю, мені вони приносять данину, те, що мною говориться, вони виконують, вони тримаються мого закону: Мідія, Елам, Парфія, Арея, Бактрія, Согдіана, Хорезм, Дрангіана, Арахозія, Саттагідія, Гандара, Індія, Сака Хаумаварга, Сака Тігрвхауда, Вавилон, Ассирія, Аравія, Єгипет, Вірменія, Каппадокія, Лідія, Іонія, Сака, які за морем, фракійці, іонійці шоломоносні, Лівія, Ефіопія, Мачія, Карія». Говорить Дарій-цар: «Коли Агурамазда побачив цю землю в стані сум’яття, тоді він передав її в мої руки, зробив мене царем. Я – цар. З волі Агурамазди я її, землю, поставив на місце. Те, що я підвладним народам велів, те вони виконували у відповідності з моїми бажаннями. Якщо ти подумаєш: як численні були країни, якими володів Дарій-цар, то подивись на зображення підданих, які підтримують трон. Тоді ти дізнаєшся, і тобі стане ясно, що спис перського воїна проник далеко, тоді тобі стане відомо, що перський воїн далеко від Персії разив ворога». Говорить Дарій-цар: «Те, що я зробив, все те я зробив з волі Агурамазди. Агурамазда мені допоміг, щоб я здійснив діло. Мене хай оберігає Агурамазда від усякої скверни, і мій дім, і цю країну. Про це я прошу Агурамазду, це мені Агурамазда дасть, хай дасть. О людино! Повеління Агурамазди хай не здаються тобі поганими, не ухиляйся від правильного шляху, не будь непокірливим».

І хто б міг подумати, що у степу, рівнинному й відкритому, де навіть одинокий вершник видимий як на долоні, де обрій проглядається від обширу й до обширу, так ось у такому степу міг заховатися цілий народ.

Наче крізь землю попровалювалися скіфи! А з ними і їхні багатотисячні табуни коней, отари овець, стада худоби, на які так розраховував Дарій, ідучи в похід. Не напасешся ж для сімсоттисячної орди свого харчу! А орду треба годувати хоча б двічі на день. А ще краще, то й тричі. Але для чого брати із собою харч, коли йдеш на багаті племена? Так розраховував Дарій та його полководці, про це було оголошено у військах – харч собі здобудете у скіфів, вони багаті. А вже з перших днів походу виявилося, що добути у скіфів коня, вівцю чи яку худобину – не так і просто. Щоправда, перси спершу не падали духом, бо, переправившись через Істр, гнали отари овець, які вони захопили у фракійських племен. Тому в перші дні на брак їжі воїни не скаржилися. Вранці хоч і обходились жменею підсмажених зерен гендуму – пшениці, та шматком пеніру – сиру, зате увечері мали куламе – овече м’ясо. Одного барана видавали на десятьох воїнів. Його різали так вправно, що на землю й не капало. До надрізу на шиї по черзі присмоктувалися усі десять і гарячу, паруючу кров барана висмоктували, висосували до краплини. Зголоднілі за день, швидко п’яніли від гарячої крові, витирали долонями закривавлені роти, поляскували себе по животах – є сила у тілі. Із барана знімали шкуру, вичищали нутрощі і замотували барана в його ж шкуру, міцно зв’язували і клали його у яму на гарячий попіл. Зверху засипали трохи землею і потім розводили вогнище. Годин за три виймали барана, спеченого у його ж власній шкурі – куламе, смачне, паруюче м’ясо, яке їси і ніяк не наїсися і яке потім навіть сниться. Та й один баран на десятьох – не те, бо кожний з десятьох сам-один упорався б з цілим… Але терпіли, сподіваючись на кращі, ситніші дні. Не сьогодні-завтра здоженуть скіфів, захоплять їхні табуни, отари, стада, отоді вже від’їдяться за всі дні. А поки що вранці лизькали ще звечора обгризені кістки, все, що залишалося від куламе, одержували по жмені підсмажених зерен гендуму і на цілий день пускались у погоню за скіфами.

Невловимі скіфи, то щезають на день-два, і перси тоді й зовсім безпомічні, бо не знають, у який навіть бік повертати, то вигулькують раптово на обрії, і перси тоді оживають, бо знають тепер, хоч у який їм бік кидатись… Але скільки б вони не ганялися за кочовиками, відстань між ними і персами завжди залишалася незмінною: один денний перехід.

Вже з перших днів походу Дарія ні-ні та й непокоїла така дивна поведінка скіфів. Але перський цар ще міцно вірив у свою перемогу, адже перевага була на його боці, він мав більше військо. Зрештою, він мав орду, яка могла б просто поглинути, проковтнути кочівників з усіма їхніми стадами і табунами! І хоча скіфів не вдалося застукати зненацька та захопити їхні табуни й стада, але вони все ж відходять, а перси йдуть за ними. А відходять тому, що бояться персів. Але так довго тривати не може, настане день, коли скіфи хоч-не-хоч, а змушені будуть прийняти бій, якого так багне Дарій. А відчувши на своїх шиях міць перських мечів, вони тоді й думати забудуть про свою «дивну» війну.

А поки що «дивна» війна триває.

Поки що відходять і відходять скіфи, водять і водять за собою персів, і кожний день такої гонитви безводними степами під пекучим сонцем виснажує персів і віддаляє од них перемогу.

Дарій про самого себе