Розділ «Частина восьма Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?»

За оболоню,

Тнім вороги

До ноги!

Бий!.. Бий!.. Бий!..

Дівчина сміється. Вони, побравшись за руки, йдуть у степ. А з-за Кам’яної Баби зіходить щербатий місяць.

КОНИК: Сюр!.. Сюр!.. Сюр!..

Молодий студент-художник із поетичної легенди Анатолія Косматенка «Скіфська сережка» мріє намалювати картину «Скіфська Баба»: «…високе небо, а отак – степ, скільки око візьме, і могила. А на могилі наша Баба… І степ. Та який степ! Наш, донецький. Хомутівський ніби є то. Квіти по ньому – і дрок, і звіробій, і нечуйвітер, і… Різнобарвно так. Дивишся – аж пахнуть наче. Бовваніє вдалині терикон. А над Бабою – пасмуга дугою. Від реактивного. Та ще в ногах у Баби пшеничний колос викинувся…»

Жаль, що й досі така картина не створена.

Немає й досі такої картини – який жаль!

А коник у степу все – сюр!.. сюр!.. сюр!..

Мідний ніж у білих грудях, встромлений по рукоятку…

Ще одна новела про любов, що її чотири тисячі років тому поховали у скіфському кургані.

«О любви немало песен сложено…» – здається, ще в не такому далекому минулому задушевно співали на чималих тоді просторах червоної імперії під абревіатурою СРСР (загалом пісня гарна, з тих, що бере за душу), і співак запевняв, що хоч і багато пісень про любов складено, та він заспіває «ще одну». І співав… Тема любові невичерпна, жива і вічна – у будь-які часи-епохи, у будь-яких народів, вимерлих і нині сущих і за будь-яких суспільних чи політичних формацій. (А втім, завдяки їм – любові вірній та пісні задушевній – і тримається рід людський на планеті Земля.)

Так ось, я теж розповім вам про любов, що на тисячоліття була похована у скіфському кургані – себто заспіваю ще одну пісню про любов, а їм – нєсть числа. І в кожного народу вона своя – як свої у кожного народу Ромео і Джульєтти, Трістани та Ізольди, свої Мавки й Лукаші. У кожному столітті, кожного тисячоліття. Що колись, що тепер, що в епоху міді та бронзи, у племен давніх кочівників на євразійських тоді неміряних просторах.

Так, так, уже й тоді, а не тільки у нас була любов. У тім числі й вірна. А розкопав її – трагічну любов – археолог Євген Яровий на березі Середнього Дністра у році 1980-му, в місяці серпні…

…Дивне, щоб не сказати загадкове, поховання було знайдено в шостому кургані могильника епохи кочівників-скотарів…

У великій, вічній домівці, великій прямокутній ямі, що була перекрита товстими колодами, знаходилося парне поховання, у якому упокоїлися чоловік та жінка. Хто вони, що лежали рядком і так любесенько? Він – її любко-любимець, а вона – його жона чи любляща любля? Не інакше були вони люблені і любилися любісінько тисячоліття поспіль, аж доки їхню люботу-сон не потривожили археологи.

Обоє лежали скорчено на боці, обличчям одне до одного, ладком так, рядком; щільно – що вразило навіть звиклих до всього археологів, – притиснувшись одне до одного…

Їхні ноги – і це теж вразило й аж розчулило копачів, бо з таким здибувалися вперше, були переплетені між собою.

Подивовані і ледь аж розгублені археологи ніяково перезиркувалися, наче мимо своєї волі стали свідками інтимної сцени – як правило, покійників клали у ті часи хоч і скорчено, але неодмінно на спині, окремо одне від одного, якщо було парне поховання, а тут поклали двох чомусь тісно одне до одного та ще й лицем до лиця, ледь чи не губами до губ…