Розділ «Частина восьма Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?»

А вони ж були у них, пісні, мелодійні і гарні, і любили їх співати скіфи, ось тільки пісні їхні пішли з цього світу разом зі співаками.

Як не знаємо ми й скіфських танців, – а були ж вони, бо як же без танців, як без пісень, як без музики і музик, що образ одного з них донесла до нас золота платівка. І не треба нині всерйоз сприймати розповідь Плутарха про те, що скіфський цар Атей вважав найкращою мелодією іржання бойового коня. Просто у скіфів, на відміну від греків, була своя музична традиція, зовсім не схожа на грецьку. А музику та музичні інструменти вони любили, грали й співали охоче. Навіть воїни. І свідченням цьому – золота платівка із Сахновщини. Хоча… Як задуматись, замріятись, дивлячись у музеї на скіфа, який на золотій платівці грає собі на лірі та й грає, то можна – тільки як дуже-дуже захотіти – почути його гру і спів… І така лірика тоді огорне душу, така, що хочеться повторювати рядки, теж ліричні, Володимира Сосюри: «І груди орденом… мені прикрасив мій народ за голос мій, за пісню щиру, що славить сонце і степи, що не віддав я кату ліру у дні страшної боротьби».

Воістину!

«Не знаємо ми й казок, які розповідали скіфи-діди своїм онукам. Лише окремі уривки скіфських легенд, які дійшли до нас у записах Геродота та інших давніх авторів, дають змогу здогадуватись про зміст таких розповідей. Були серед них оповіді про походження скіфського народу та його славних першопредків – Таргітая із синами Колаксаєм, Арпоксаєм та Ліпоксаєм, про мудрість скіфських воїнів, які з допомогою нагаїв приборкали непокірних нащадків рабів, про звагу скіфських лицарів за часів їхнього панування на Близькому Сході. Ми можемо навіть простежити, як складалися такі фольклорні твори, – адже в основу записаної Геродотом історії скіфо-перської війни безперечно покладений один із варіантів скіфського народного переказу. Очевидне перебільшення сил Дарія, а отже, героїзація міці скіфської зброї, яка перемогла незліченні загони персів, яскравий епізод із скіфськими «дарунками», розповідь про скіфське полювання на зайця перед очима грізного ворожого війська – все це свідчить про те, що за кілька десятиріч після скіфської перемоги реальний перебіг подій у народній свідомості був уже значно опоетизований, а оповідь про них набула характеру епічного твору. Навряд чи буде перебільшенням припускати, що такі твори зберігалися у пам’яті й переказувалися визнаними оповідачами – можливо, саме такого співця скіфських билин зображено з лірою на пластині із Сахнівки» («На світанку історії»).

…Котрі стояли на курганах або могилах

БАБИ КАМ’ЯНІ – стародавні кам’яні статуї (до 4 м заввишки), що ставились у кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків. Поширені в степовій частині Європи й Азії від Прикарпаття до Монголії. Зображують чоловічі й жіночі постаті. Належать до бронзового віку, раннього залізного віку й часів середньовіччя. Б. к. на території України залишені скіфо-сарматськими племенами (VII ст. н. е. – IV ст. н. е.) і тюркомовними народами (VI–XIII ст.), зокрема половцями.

УРЕ. Т. І. С. 312

Антропоморфне мистецтво скіфів, на відміну від прикладного зооморфного, репрезентоване переважно кам’яними монументальними скульптурами, які вінчали колись вершини курганів.

«На світанку історії»

Дмитро Телегін, український археолог, доктор історичних наук, все життя досліджуючи первісних людей, проводив розкопки багатьох поселень і могильників епохи неоліту, мідного віку і бронзового віку, залишив цікаву наукову спадщину. Серед них праця «Вартові тисячоліть» про антропологічні стели, обеліски і статуї різних часів епохи міді-бронзи, кіммерійського і скіфського часу, скульптури пізніших степових кочівників і ранніх слов’ян.[66] Так ось він пише:

«Посол австрійського імператора Ерік Лясота, що побував у запорожців 1594 року, проїжджаючи по Дніпру, писав: «Поминули ми сім маяків – висічених з каменю зображень, числом більше двадцяти, що стоять на курганах або могилах…» Про такі самі «маяки» – скульптурні антропоморфні зображення з каменю, що часто зустрічаються на півдні України, ще раніше згадували фламандський монах Рубрук і великий азербайджанський поет Нізамі. Пізніше про них говориться в «Книге Большому чертежу» – першій карті Російської імперії, де, зокрема, називаються «кам’яна людина» на р. Терновці поблизу Бєлгорода і дві «кам’яні дівки» на р. Самарі.

Тисячі таких «маяків» нашої стародавньої історії і культури стояли, немов вартові віків, у степах України ще 100–150 років тому. Тепер від них збереглася, мабуть, лише десята – двадцята частина. В наш час багато кам’яних скульптур – стел, статуй, «кам’яних баб», ідолів уже звезено в музеї, але деякі з них ще стоять без нагляду або в напівзруйнованому стані знаходяться в землі.[67] А кожна з них може розповісти багато цікавого про історію і культуру наших далеких предків».

Перші кам’яні монументи – стели – почали з’являтися в епоху міді-бронзи, близько 5000 років тому. Вони виявлені в Криму і степах України, висічені з плоских брил каменю, здебільшого заввишки з дорослу людину. Зустрічаються й примітивні – початок кочівницького мистецтва. На таких первісних творіннях передається лише людська постать з плавно заокругленими плечима і низько посадженою головою, в інших вже краще відтворені риси обличчя, частини тіла, одяг, прикраси, зброя тощо. Це вже майстерні твори монументальної скульптури. Справедливо пише Д. Телегін, що «за плавністю ліній, витриманістю пропорцій, композицією сюжетних зображень стели України можна поставити поруч з видатними зразками первісного мистецтва Європи – печерним живописом Західної Європи, мезолітичними[68] статуями Нижнього Подунав’я, петрогліфами[69] Карелії і Прионежжя тощо».

Сотні стародавніх кам’яних скульптур на Україні залишили пізніше половці – вони теж звані кам’яними бабами. В часи російської імператриці Катерини ІІ кам’яні баби часто використовувалися як верстові стовпи на трактових шляхах. Це про них говориться в одному із стародавніх сказань: «И везде в полях стоять яко человеки по древнему обычаю от камня сделанные, но тыя камения уже мохом поростоша».

Найяскравішими монументальними скульптурами між епохами міді та бронзи і пізніших часів на Україні є кам’яні статуї скіфо-сарматського часу, що змінили кам’яну творчість кіммерійців. У скіфів найчастіше в камені втілювалися образи воїнів, воєначальників. У таких зображень добре вирізьблені частини тіла, риси обличчя, незмінним атрибутом тих статуй є меч-акінак, сагайдак, рідше бойовий молот, нагайка тощо. Деякі з них тримають в руках ріг достатку, їхня антропоморфність підкреслена більш чіткіше й повніше, як у кіммерійців. Скіфи були надто войовничим народом, тож у них склався свій набір наступальної і оборонної зброї, що й відображено на стелах і кам’яних скульптурах, званих бабами: мечі, акінаки, лук і стріли, панцир, шоломи тощо. («Скіфи у варварському світі особливо славилися умінням стріляти з лука. Не випадково Геракл, згідно з міфологією, майстерності стрільби із лука навчився саме у скіфів. Слово «скіф» у греків взагалі було синонімом слова «лучник», «стрілець із лука» – Д. Телегін, згадувана праця.)

Нині відомо кілька сот скіфських антропоморфних скульптур – в основному в степах Північного Причорномор’я. Кращі з кращих знахідок виявлені біля с. Бутори в Молдавії, Ольховчик в Донбасі, Тернівка, Калинівка і Новоселівка на Миколаївщині, Грушівка на Херсонщині, Ерделівка, Медерово – Кіровоградська область та ін. А ще скіфські стели-статуї відкриті в Румунії (Сібоаре, Ступіна, Добруджа), на Нижньому Дону і в Передкавказзі. Виготовлялися вони з різних порід каменю висотою від 70–80 см до 2 м і більше. «Як правило, це плоско-об’ємна скульптура округло-підпрямокутна в поперечному перетину. Характерною рисою скіфської скульптури є підкреслена антропоморфність зображення, що досягалося… чітким виділенням у стел-статуй голови, плечей, а в більшості випадків і шиї. В цьому відношенні «кам’яні баби» скіфів відрізняються від кіммерійських стилізованих стел-обелісків» (Д. Телегін).

А загалом скіфська кам’яна скульптура ділиться на дві чималі групи. Перша – це реалістичні зображення з чітко проробленими частинами тіла і різними речовими атрибутами, друга – дещо схематичні зображення людської постаті, без будь-яких реалій. Перші у вчених умовно називаються «стели-статуї», другі – «схематичні стели» або просто стели. Перші виконані здебільшого в ріст людини, у них добре пророблена лише верхня їхня половина, нижня (та, що вкопувалася) лише натяками. У таких стел-статуй чітко пророблена голова, плечі і шия. Завжди позначені руки, в одних зігнуті в ліктях кисті складені на животі, в других – одна рука дуже зігнута в лікті, кисть біля грудей, а друга рука майже рівна. У них завжди виділені риси обличчя – ніс, очі, рот, зрідка брови, борода, вуса чи вуха.

Майже на всіх зображено пояс, на ньому підвішене озброєння – меч-акінак, кинджал, сагайдак (горит) з луком. Зустрічаються бойова сокира і нагайка – останню воїн іноді тримає в руках. Нерідко зображувалися шоломи, нагрудні бляхи, на шиї – насічена гривна, представлені також речі побутово-культові – ріг для пиття, ритон, чаша-піала, брусок і ніж.

Особливо привертає увагу скульптура із Ольковичка (Донбас). Це ґречна постать воїна, скоріше воєначальника, вождя (можливо, й царя) в шоломі античного типу і з великою крученою гривнею[70] на шиї. Він зодягнений в довгополий каптан з пишною окантовкою спереду. Бородате обличчя з вусами – мужнє і владне. Руки вельможно складені на животі, у лівій руці нагайка як символ влади. До пояса підвішені кинджал, бойовий молот – все промовляє про велич і владу того, кого навічно зобразили в камені.

Ось як коментує подібні скульптури спеціаліст: