Розділ «Частина восьма Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?»

Ніхто й ніколи не бачив у Скіфії грифонів.

Навіть самі скіфи.

Та їх і не могло бути в природі, в реальному світі взагалі, а не лише у скіфському, адже грифони «жили» тільки в грецькій міфології. І були то дивовижно-страхітливі птахи з орлиним дзьобом і тілом лева – такий собі своєрідний гібрид птаха з твариною. (Не плутати з грифами – хижими птахами з роду соколоподібних, з розмахом крил у 3 м!) Їх ще називали «собаками Зевса» в країні гіпербореїв,[65] де вони стерегли золото від однооких міфічних людей аримаспів. (Серед казкових насельників Півночі – ісседонів, аримаспів та гіпербореїв Геродот згадує й грифонів.)

Скіфи вочевидь запозичили грифонів, крилатих левів у греків – для них та їхньої міфології такі чудиська були не характерними. А ще вони особливо були популярними в давній Ассирії – іноді з головою орла.

Грифон в еллінському світі був уособленням пильності й вірності. Елліни ставили зображення грифонів на могилах, на двосхилих крівлях храмів. (У пізнішому мистецтві він просто декоративний образ або геральдичний мотив.) Грифон, до речі, зображений на сходах південної башти Софійського собору в Києві.

Досить швидко крилатий лев у скіфів став своїм, персонажем їхнього «звіриного стилю», знаменитого і нині відомого на увесь світ.

Спеціалісти зазначають, що більшість предметів побутового вжитку з металу, кістки, а також з дерева й тканини у кочових і землеробських племен Скіфії мали своєрідне художнє оформлення. Цей стиль прикладного мистецтва дістав назву скіфського «звіриного стилю». Характерна риса названого стилю взагалі – зображення тварин або частин їхнього тіла. Зрозуміло, що виник він в первісному суспільстві (шанування священних звірів, а також тотемізм). Найдавніші зразки «звіриного стилю» (розвитку свого він досягнув у залізному віці) – це третє тисячоліття до н. е. – Єгипет, Месопотамія, Кавказ, потім друге тисячоліття до н. е. – Передня Азія, Індія, Китай, звідти він поширився на Поволжя, Приуралля, Південний Сибір. Найбільшого розвитку досягнув у скіфсько-сарматському прикладному мистецтві. Своєрідний варіант прикладного «звіриного стилю» існував у Давній Русі (ювелірні вироби, зброя, архітектура, різьблення, книжкова мініатюра). Своє значення «звіриний стиль» втратить лише з поширенням християнства на Заході і мусульманства на Сході. Хоча мотиви «звіриного стилю» збереглися й до наших днів у народному мистецтві, в орнаментуванні килимів, вишивок, різьбленні по дереву. (Такі пам’ятки зберігаються в багатьох музеях України.)

В ранньоскіфському мистецтві улюбленими персонажами були олені, орли, барси, пантери, лосі, гірські козли. Часто використовувалися голівки коня, орла, грифонобарса чи й просто пазурів птахів тощо.

В той період тварини зображувалися в спокійному стані, але пізніше почали зустрічатися риси лютості й сили – запозичення з мистецтва давньосхідного світу. Леви, орли, пантери, змії, своєрідний орлиний дракон, що розриває барана (Алтай, аплікація сідла в кольоровій повсті), дикі кабани та різні чудиська заполонили скіфські мініатюри. І всуціль – сцени боротьби, терзання звірів звірами і, звичайно ж, різні чудиська, зокрема, й крилаті леви, звані грифонами.

А ще – ведмеді, орли, яструби, соколи, якісь дивовижі, що крокуючи, стріляють з лука, деякі з головами баранів, левів, людини чи орла. А ще змії, що скручуються в спружинені спіралі…

Таке зображення в «звіриному стилі» не лише відповідало естетичним смакам населення, а й уособлювало певну символіку, такі собі магічні силуети, що були покликані захищати людність від недобрих ворожих сил, якими за тодішніми уявленнями кишів навколишній світ.

Скіфи любили прикрашати одяг різними мереживами (у них, очевидно, було поширене й татуювання), що мали певну символіку, пов’язану з родовими і племінними уявленнями, та релігійний характер. Існували (і паралельно розвивалися) два напрямки – реалістичний і фантастичний. Особливо любили скіфські майстри підкреслювати силу звіра, його м’язи і загалом – лють, звагу, шал боротьби – здебільшого – в дусі тих часів – тільки смертельної.

«Звіриним стилем» прикрашали речі побуту, зброю і збрую коней (наприклад, на сагайдаках незмінно зображували око сокола чи орла).

У Давній Русі нашій теж часто зустрічаються грифони з орлиною головою, що терзають лань – традиційний загалом сюжет. Взагалі сцен у народному мистецтві, коли грифон терзає лань чи якихось інших тварин, вистачає. Це було досить поширено в епоху раннього середньовіччя по всій європейській півночі, хоча ніхто й ніколи в живі очі не бачив чудо-грифонів, але їх охоче зображували і таким зображенням, без сумніву, вірили.

Зустрічалися крилаті леви й на аплікаціях – прообразах українських рушників. Звідти, зі скіфських аплікацій, крилаті леви-грифони і перебралися спершу на слов’янські, а потім руські та українські рушники. Очевидно, як я тепер думаю, звідти, із далекої Придніпровської Скіфії і друг мого дитинства, крилатий людиноподібний лев, симпатяга на ймення Гришка, що його вишила на рушникові моя незабутня бабуся. Слово «грифон» незвичне для українського вуха (та ще полтавського), ось чому йому й дали ймення Гришка. І я нині, буває, думаю, що Скіфія не зникла безслідно, вона прийшла-завітала і в наші хати, вигулькнула на наших національних рушниках різними крилатими чудиськами – симпатичними і незнаними моїм предкам крилатими левами. А ще раніше слід їх – через Скіфію – тягнеться вглиб тисячоліть, в Месопотамію, в Передню Азію, на Схід, де колись були найраніші цивілізації, а через них і ще далі, далі – у залізний вік, у первісне суспільство. Все в цьому світі, у світі землян, міцно пов’язане, бо з нічого нічого й буває.

Золота сахновська платівка

Він був воїном, а на дозвіллі любив грати на лірі.

Є така золота платівка, що називається Сахновською і зберігається в Музеї історичних коштовностей України. Так ось, на ній серед інших персонажів і зображений скіфський воїн, який грає на лірі (правда, дехто з дослідників обережно додає: «На музичному інструменті типу ліра». Але ж все одно – музичному).

Ліра, прадавній (ще давньогрецький) струнний щипковий інструмент, була відома і в Скіфії, якщо на ній грає рядовий воїн. А може, то співець, такий собі скіфський аед? В часи Гомера аедом звався поет і співак, який сам собі акомпанував на чотириструнній лірі. Греки вважали, що героїчні пісні вкладалися в уста аеда самими богами. Частіше всього співами аеда супроводжувалися бенкети і танці, під час воєн аеди часто виступали перед воїнами, як би ми сказали, на передовій, надихаючи їх на подвиги своїми піснями (іноді аеди й самі були воїнами, хоча зазвичай грецька традиція приписує їм сліпоту – мовляв, талант співака дістався йому замість зору).

А раптом і в скіфів були такі мандрівні співці-аеди? А можливо, й швидше всього, вони були ще й воїнами, а на дозвіллі тішили й надихали своїми піснями однополчан. Але так чи інакше, а скіфи були мастаками й на лірі грати, себто не позбавили їх боги музичного обдарування, слуху й мистецтва співів. (У Бердянському кургані знайдено залишки якогось предмета, що дещо схожий на свирінг – один із різновидів флейт, і більше археологам не щастить на знахідки музичних інструментів. А втім, вони й не могли зберегтися в могилах протягом тисячоліть.) Жаль, але золота Сахновська платівка, що на ній зображено скіфа, який грає на лірі, не може передати самої музики сколотів, і ми вже ніколи не почуємо, як звучали їхні пісні.