Розділ «Частина восьма Скажи, бабусенько, мені, що скіф співав у давні дні?»

Переплетені ноги…

Вже одна ця деталь багато чого говорила, кричала крізь товщу землі й тисячоліть. А його рука навічно упокоїлась на ній – і заклякла та пара чи не в обіймах.

Гм…

І це при тому, що одне з них померло (чи загинуло) раніше, друге – трохи пізніше…

Чоловік був мисливцем або, швидше за все, хоробрим воїном (не виключено, що й майстром-зброярем). Знаним у тих краях, якщо його з таким пошанівком поховали в степу на кургані, а ось жінка…

Як виявилось, вона лежала, притискуючи руки до грудей, а чоловік обіймав любаску свою…

Мертвий мертву.

Таки були у них за життя любощі, що й смерть-загибель не могла їх розлучити, і чоловік той обіймав свою голубку, обіймав під багатотонним насипом кургану чи не чотири тисячі років – якщо не більше.

Ще більший подив виник, коли зачищали скелет жінки, адже надибали колодочку мідного ножа – між кистями її рук. Вона трималася за неї обома руками – щоб несхибно нанести удар? Але – кому?

А ось і відповідь. Як сонце вже хилилося до заходу, як над Дністром заспівали перші комарі, а в очеретах кричали птахи і тінь перекреслила могилу, знайшли і тонке позеленіле лезо ножа – воно було між ребрами лівої половини жіночих грудей, колись, мабуть, білих і пишних.

Усе увійшло між ребра – по саму колодочку.

Увійшло якраз на рівні люблячого серця…

І положення рук та ножа свідчили про одне: тонким гострим лезом того ножа сама собі жінка завдала смертельного удару.

І втямки стало археологам: перед ними – трагедія, що спіткала молоде подружжя чотири тисячі років тому…

Коли так само неподалік плинув Дністер, а на плесах його, заквітчаних білими маківками і жовтими глечичками латать, кричали птахи.

Далі працювали старанно й обережно, щіточками, пінцетами, ледь дихаючи, збираючи здуваючи пил грушами…

І тайна була розкрита, і все стало на свої місця.

Але здавалося, що кістяки все ще волали, і все ще клекотіла трагедія у глибокій поховальній ямі…

Йому, вельми міцному молодику, вдатному з себе – зростом вдався за життя чи не під два метри, жити б такому та жити! – такий собі геркулес-дужак, – було 27 років, як він нагло загинув у сутичці. І ніхто вже й ніколи не скаже, як його звали. Як її величали. Молоде подружжя – та й по тому. Ворогів вони перемогли, адже тіло його урочисто заходилися ховати край стійбища, а не покинули на полі бою, як би то сталося, коли б верх узяла супротивна сторона.

За їхнім стійбищем здіймався степовий курган, що вже в ті прадавні часи був прадавнім і належав невідомо яким племенам, людям (чи не ямної, як ми кажемо, культури), що як покочували з тих країв в пошуках щастя-долі чи прихистку, так і щезли повіку.