Розділ 5

Дід говорив хрипло і притишено. Залізняк оглянувся.

– Ти, діду, повечеряй спершу, відпочинь з дороги, а вже тоді й питай.

– Нема часу, брате, скоро вже треті півні заспівають!

«Треті півні». Почувши це, Залізняк почухав потилицю.

– Усі тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.

– Чого ж чекати? Хіба ж не чуєте, що конфедерати на Вкраїні виробляють?

– Але ж військами московськими все обставлено! – здивувався Залізняк.

– Москалям до сраки наші люди, до сраки Україна і віра православна їм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут свої справи, а ми мусимо народ від конфедератів захистити! Встати всім миром, як за Палія, і вигнати ляхів з України!

– Так вставали вже не раз і що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвідь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.

Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.

– Послухай, брате, я вештаюся усюдами: містами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпіти панської сваволі: кинь лише іскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самі за вила й сокири візьмуться… Що тоді буде?

– Біда буде… – погодився Залізняк.

– Отож-бо і воно. Давай, ходімо до коша.

– Отак? Проти ночі?

– Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!

Залишивши малого поводиря у монастирі, аби мале відпочило, кобзар Грицько разом із Максимом Залізняком вийшли з монастиря через бокову браму і попрямували темним лісом.

Іще минулої осені із Запорізької Січі прибула до монастиря група запорожців і оселилася в обителі. Виглядало це так, ніби козаки вирішили покінчити зі своїм мирським життям і постригтися у ченці. Записались послушниками. Та насправді мета в них була зовсім іншою: підготувати велике народне повстання. Люди на правому березі Дніпра іще добре пам’ятали козацькі часи, цілі покоління ще сподівалися повернути, відвоювати козацьку державу, тож батьківські шаблі й мушкети поховали в надійному місці, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цілого вісімнадцятого століття, починаючи від полковника Палія, тож гайдамацький рух спалахував знову і знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собі дати з цим ради. До того ж польські магнати, котрі фактично управляли цим краєм, не хотіли ані змін, ані реформ, а замість того, щоби піти своїм підданим на якісь поступки, вони ще гірше стали затискати петлю на шиї власної держави.

Отож, при належній підготовці повстання воно мало дуже великі шанси на успіх. Повстанці сподівалися переманити на свій бік панську міліцію, котра складалася з українців, швидко роззброїти нечисленні військові коругви, розкидані по цілому краї, підняти на боротьбу народ, захопивши велику територію Наддніпрянщини, Київщини, Брацлавшини, Поділля, а як пощастить, то й Галичини і Волині.

Прихід російських військ сплутав повстанцям усі карти. Залізняк із товаришами добре розуміли, що царат ніколи не буде терпіти козацької вольності, а повстання із Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запоріжжя, Гетьманщину і Дон. Ось чому літ уже тридцять тому московські каральні загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Січі прийшов наказ причаїтися…

Повстанці облюбували собі місце у Холодному Яру, укріпили його і поселилися тут, серед крутих ярів, густих лісів та непролазних боліт, подалі від панського ока.