Розділ «Пролог»

– Ні, навпаки.

Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тоді пан регіментар кинув оком у бік цвинтаря, що стояв позаду церкви і примикав до людських городів.

– Гайда туди.

Проте й на цвинтарі жовніри нічого не знайшли. Один з них заглянув у дзвіницю, де щойно били у дзвони мліївські діти, даючи знати про наїзд шляхти. Жовнір обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.

А наверху сиділо хлоп’я років десяти. Це був синок титаря. Він міцно притискав церковні скарби, загорнені у білу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зі страху, кусаючи до крові губи. На очах були сльози – йому звідси було добре видно, як пани повели батька. Хотілося кричати, але хлопчик ще сильніше затиснув зуби.

Крізь дзвони проривалося сонячне проміння і сліпило жовніру очі. Йому нічого не було видно, він вирішив вилізти по драбині і перевірити, що там робиться.

Та жовнір передумав: було надто високо, а драбина надто старенька…

А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря.

– От шельма, – процідив крізь зуби Воронович. – Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розв’язати язика.

Титар мав кілька хвилин, щоб перепочити. Страшно гуділа голова, кров підходила до рота з побитих губ, він сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стіні висів образ Спасителя.

– Поможи, – тихо вирвалося в мученика.

– Що? – перепитав шляхтич. – Хочеш щось сказати? Ні? Тоді готуйся. Взуваймо його, панове.

Вони насипали розпеченого на вогні вугілля в чоботи. Титаря припідняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запік ноги. Титар закричав дико. Він не був таким, як Харко, котрий терпів так, що навіть не застогнав на допиті. Цей блаженний чоловік кричав і качався по підлозі.

– Господи, Матінко Божа, поможіть, збавте!!!

– Заткни пащеку, терпи, як чоловік! – гукала шляхта.

– Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобі і смерть.

– Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тільки дивіться, щоб не сконав передчасно.

Так і мучили шляхтичі нещасного титаря. Вороновичу все більше уривався терпець. Він все частіше поглядав через віконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замість церковної служби вони сьогодні побачать страту.

– Усе дарма. Тягніть його на майдан – стратимо іншим на острах.

– Паля чи шнурок? – уточнив один зі шляхтичів.