Розділ «Пролог»

Жовнірство розійшлося по дворах – і тут містечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовніри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили їх гуртами на майдан. Нарешті притягли титаря місцевого. Воронович подивився на нього: чомусь відразу згадав собі Мельхіседека… А ще сотника Харка, котрий добровільно віддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхіседека. Ні, цей титар не був подібним на героя – простий міщук, невисокий, худорлявий. Де-не-де волосся було вкрите срібною памороззю сивини.

– У тебе ключ від церкви?

– У мене. Тільки ж навіщо він зараз – і так двері рознесли? – запитав, ніби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмішка, навіть не страх, а жаль.

Їхні з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнір.

– Ну що ж, Даниле, скажи мені, будь ласкав, де ти заховав те, що виніс із церкви?

– Не скажу.

Пан ротмістр чекав чогось другого. Він думав, що цей чоловік зараз почне крутити, мовляв, не я і хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче відгородити це лайдацьке бидло, яке поволі зганяють жовніри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героєм – ми тобі влаштуємо.

– Ведіть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину.

Данила повели. Ротмістр звернувся до священика:

– Ти тут душпастер, господар цієї церкви. Скажи, де Святі Дари?

Панотець відповів спокійно, хоч голос його трясся:

– Церква не моя – вона належить усій громаді. Люди бачать, який час тривожний, от і заховали. А я не знаю.

Воронович підійшов, спитав, щоб чули всі:

– Це Данило намовляв вас до непокори? Це він навчив, що робити?

– Данило чоловік тихий та богобоязливий. Усі його знають і шанують, та кожен свою голову має, – відповів панотець.

Воронович запитав ще тихіше:

– І ти маєш?

– Аякже, – священик не зрозумів питання.