Розділ «Пролог»

– То покажи свою мудрість, прояви терпіння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися і католик більше не лаявся з православним? Прийми унію. А за тобою і люди. Кому потрібна боротьба, сльози, кров? Ну?

Панотець опустив смиренно очі, похитав головою:

– Ні, пане, вибач.

– А чому?

– Бо мої батько, і дід, і прадіди – всі були православними. А коли хочете миру в краї – дайте нам спокій.

Ротмістр сплюнув.

– Дурень ти. І батько твій був дурнем, і дід, і прадіди. Заберіть та посадіть до буцигарні цього бунтаря. Я з ним іще потім побалакаю. А поки що оточіть містечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звідси Святих Дарів. А я піду допитаю титаря.

– А що з ними? – один зі шляхтичів запитав, показуючи на юрбу мліївців, що вже зібралася.

– Нехай стоять. Мша відбудеться.

Хата в титаря була проста, досить бідна. Він сидів за столом. Був блідий, а щока червона – хтось із шляхтичів «смачно» приклався. Їх тут стовбичило кілька. Жовніри перевертали все в хаті догори дриґом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсім не панькалися із речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовніри пройшли, там по долівці валялося побите череп’я, яке толочили чобітьми в перемішку з одягом, розсипаними крупами та пір’ям із подушок. Інші нишпорили по подвір’ю.

– І що? – своїм звичаєм коротко запитав ротмістр.

– Мовчить.

– А родина?

– У нього тільки син.

– Де він?

Шляхтичі переглянулися між собою, знизали плечима.

– То знайдіть, кретини! – прошипів Воронович і тут же двоє побігли з хати.

Воронович сів навпроти Данила. Він критично оглянувся по хаті.

– Справжній хлів. Тут навіть допит та обшук гидко робити. Посидів би тут довше, то певно, блював би далі, ніж бачив. Як ти тільки міг кобіту привести до такої стайні? До речі, де вона? Син є, жінки нема. Втекла від тебе, чи що? Не диво: я б і сам звідси дав драла. Говори, хлопе!

Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тільки плечима знизав, говорив наче сам до себе: