Розділ 14

Говорив лише Швачка, Бондаренко приглядався.

– За нами йде п’ять сотень війська.

– То й добре, а то мені вже набридло сидіти в цьому курнику, – відповів Левченко, а до Моторного мовив: – Піднімай людей – виступаємо.

– Чекай, брате, не поспішай. Залізняк хоче говорити з тобою.

– Почоломкатись чи як? Нема часу на розмови – пани тікають.

– Не втечуть. Не знаю, чого хлопці взяли зброю в руки, а ми боремося за визволення цілого народу козацького з-під чужинської кормиги. Якщо ви з нами – приєднуйтеся, якщо ні – будемо бити гірше ляха, бо нам різні отамани – кожен на свою руку – не потрібні.

Це було гостро, тож на початку Левченко хотів відповісти так само. Однак стримався: чого гиркатись між собою?

– Нехай буде так. У мене сотня вершників. Можемо виконувати роль передового загону розвідників.

Левченко не хотів ставати під чиєсь командування, бажаючи залишити за своїм загоном свободу дії і пересування. Швачка і Бондаренко це зрозуміли.

– Думаю, Залізняк пристане, але треба його самого запитати. Гайда з нами.

Левченко залишався стояти на місці. Раптом у розмову втрутився Бондаренко, що досі мовчав.

– Нарешті згадав! А ми ж із тобою, козаче, на весіллі разом гуляли! Тебе зараз і не впізнати!

– Постарів, – спокійно відповів Левченко.

– Нічого, з нами омолодишся. Гайда! Не бійся, Залізняк не упир, крові пити не буде!

– Сам не їдь. Тут їх почекаємо, – підказав ззаду Моторний.

– А чого мені боятися? – посміхнувся Левченко. – Коня!

Залишивши Жаботинський замок, Левченко подався слідом за Швачкою і Бондаренком. Військо коліїв було вже на підході: попереду – кіннота, далі – піші сотні, а вже за ними тягнувся обоз. Рухалися досить швидко.

– Гарно йдуть, – замилувався мимоволі Швачка.

– Надто повільно, – буркнув Левченко: він усе ще мав надію наздогнати пана Канівського і його поплічників. Однак ця мрія з кожною втраченою годиною віддалялася від нього все далі.

– А ось і Максим, – мовив Бондаренко, вгледівши ватагу запорожців на чолі із Залізняком. – Чекай тут.