Розділ 14

– Пани мене таким зробили. Вони вирвали в мене половину серця з грудей.

Мартин видихнув дим.

– Дівчину? Вкрали чи що?

Левченко поглянув на козака таким поглядом, що сотник мимоволі втягнув голову у плечі.

– Вбили. Не буде їм прощення. Я за Марусю всю України догори ногами перекину, а разом з нею і Польщу. У мене в загоні всі такі зібралися – кожен має з панами свої порахунки.

Запала мовчанка.

– А ти чого лишив службу? Чого не тікаєш з панами? – запитав Левченко.

– Бо моя земля тут. Я тут виріс і тут моя родина.

– Коли пани сюди вернуться з військом – не пожаліють ні тебе, ні твоїх родичів.

– А нам до сраки їхнє військо. Нехай лише сунуться.

– А москалі?

– З москалями домовимося.

Левченко посміхнувся.

– України хочеш?

– Чого б ні? Давно пора брати рідну землю в свої руки, – твердо мовив Білуга. Схоже, козак і справді вірив у те, що казав. Левченко не відповів нічого.

Ближче до обіду до Жаботина приїхала ватага коліїв.

– Нарешті, – мовив Левченко.

Отаман вийшов із замку, аби їх зустріти. Із ним були Моторний, Гаранджа і Борщик, з боку коліїв підійшли двоє запорожців. Одного з них Левченко впізнав – Іван Бондаренко.

– Ми отамани Бондаренко і Швачка, – представився той інший. – Ви хто такі будете?

– Гайдамаки. Я – Левченко.