Розділ 10

Тут Гонта підвівся.

– Зрозумійте, панове, я тут сперечаюся з вами не просто так. Ми стоїмо на порозі великого народного бунту, великої крові! Нам треба ступити крок назад, заспокоїти край, інакше людський гнів вийде з берегів. І виграють від того лише москалі, ми ж усі – програємо!

Запала пауза. Відповів Гонті знову Воронович.

– Не треба драматизувати, сотнику. А коли тобі відомо щось важливе, то мусиш передати мені ці відомості, аби ми могли знайти і покарати винних.

Гонта зрозумів, що до Вороновича говорити дарма, тож повернувся до Младановича.

– Наш край розцвів завдяки мирній праці і спокою. Зараз усе це може згоріти вмить. Прошу вас, пане губернаторе, не дайте цього зробити, аби кара не впала і на вас!

Ці слова Младановичу не сподобалися.

– Заспокойся, сотнику. Якщо у тебе все…

Гонта зрозумів, що розмову скінчено, віддав честь і вийшов геть з кабінету.

Іще двері за ним добре не зачинилися, як Воронович запитав навмисне голосно:

– Панство довіряє цьому сотнику?

– Він користається великим довір’ям у пана воєводи.

– Думаю, він зрадить при першій нагоді…

Запала мовчанка.

– Може, час повечеряти? – запитав губернатор.

Присутні лише знизали плечима, тож Младанович плеснув у долоні.

Доки слуги накривали стіл просто у кабінеті, присутні продовжили говорити про полювання, музику, історію, коли ж слуги покинули кабінет і присутні випили по келиху венгжина, політична розмова продовжилася.

– Нам потрібна від вас допомога, пане губернаторе, – мовив Воронович, закушуючи кролячою лапкою.

– Чому маємо допомагати вам, якщо москалі розіб’ють конфедерацію з дня на день? – запитав Младанович.

Ротмістр обглодав кістку, кинув її у таріль.