Розділ 10

– Це і є наш сотник Гонта, про якого я розповідав, – представив товариству пан Младанович і вказав Гонті на крісло.

– Чому тут якийсь сотник, коли козацька міліція має полковника? – одразу запитав Воронович.

– Бо полкова старшина займається переважно справами паперовими і майновими, а пан Гонта безпосередньо очолює козаків під час походів, тож фактично є їхнім бойовим реґіментарем. Саме пан сотник має найбільший вплив на козацькі сотні, – пояснив Младанович.

Воронович скривився.

– Отже, сотнику, це твої козаки напали на моїх людей у Жаботині? Троє мертвих, семеро поранені. Значить, з тебе я маю спитати!

Тон Вороновича не дуже налякав Гонту.

– Якісь невідомі люди напали на королівських драгунів, мої козаки втрутилися.

– Де ті гевали зараз?

– У них відпустка…

Воронович ще більш скривився.

– З вогнем граєшся, сотнику. Ми такого ніколи не подаруємо…

– А ти, пане ротмістре, не за тим журишся, – спокійно відповів Гонта. – Ви посіяли вітер на Вкраїні, а з нього буря виросте! Народ починає гомоніти, і той гомін розходиться полями і дібровами. Ще трохи – і хлопи за вила візьмуться. Що тоді буде?

Воронович поводився стримано. На вигляд він не був ані злочинцем, ані релігійним фанатиком. Скидалося на те, що цей чоловік просто робить свою роботу, виконує чиїсь накази.

– Хлопська ребелія буде залита її ж кров’ю. Вони не мають зараз достатньо сили, аби протистояти нашим загонам. Їм бракує зброї, організації і привудців. Загрозу створюють тільки запорожці і ченці приграничних монастирів, котрі баламутять людям голову своєю схизматською вірою… Що ж до хлопів, вони ніколи не зможуть об’єднатися у велику силу, бо вони лише думають про свій живіт, а не про засади державницькі. До того ж православні з уніатами ніколи не об’єднаються заради спільної боротьби. З того я і роблю висновок, що хлопського бунту боятися нам годі.

Гонта лише посміхнувся.

– Погано ти знаєш наших людей, пане ротмістре.

– Достатньо добре. Нехай лише рипнуться. А от через твоїх козаків ми втратили москальського шпигуна – Молдаванина, що віз якісь секретні документи до Мотронинського монастиря. І за це будуть відповідати не лише твої, сотнику, гевали, але й ти разом з ними.

Пан сотник розгнівався ще більше.

– Гляди, пане, бо сам відповіси за всі ґвалти і вбивства…

– Усіх православних, котрі не хочуть іти з нами на співпрацю, ми вважаємо зрадниками, – швидко сказав Воронович. – До того ж у воєнний час ми залишаємо за собою право реквізувати в посполитих збіжжя і худобу на потреби військові.