Розділ 10

Гонта відразу зрозумів, до чого хилить губернатор, тож завчасу перервав цю розмову.

– Довіра до мене кувалася роками. Так, воєвода виказав мені велику честь, дозволивши взяти участь у формуванні козацької сотні, але я всі ці роки служив вірою й правдою, тому всюди ви мали спокій і тишу коштом мого здоров’я і життя моїх козаків.

Младанович лише сопів. Нарешті сказав:

– Але ж ти чудово розумієш, про що я зараз говорю?!

– Розумію. Але унії, а тим більше віри католицької не прийму!

– Гидуєш?

– Аж ніяк. Уніати такі ж люди, як і православні, я з повагою ставлюся до всіх.

– Тоді чому не хочеш прислужитися воєводі?

Гонта хмикнув.

– Бо тоді люди відвернуться від мене: не буде більше ані поваги, ані розуміння, ані допомоги. Козацька міліція втратить свою вагу, а люди нас називатимуть відступниками. Це не дурниці, пане губернаторе. Якщо козаки перестануть бути мостом поміж воєводою і поспільством, то прірва зробиться. Люди підуть за москалями…

Губернатор замислився.

– Гаразд, залишимо це питання на потім. Що ж до конфедератів, то зробимо так: сьогодні має до нас прибути пан Воронович…

– Воронович? – перепитав Гонта.

– Так, ротмістре. У нас буде нарада, тож ти, сотнику, зможеш поговорити з ним і навести свої докази.

Гонта спохмурнів:

– Та що з ним говорити! Під арешт би його…

– Не дурій, сотнику. Ти ж розумієш, чим це обернеться. Чого-чого, а воювати з конфедератами мені не дуже хочеться…

На цьому розмова обірвалася, однак, як і обіцяв Младанович, сотника Гонту покликали ввечері до будинку губернатора.

Жив пан Младанович досить заможно. Гонта не раз бував у його домі, тож відразу потрапив у кабінет, де мала відбутися нарада. Тут уже був сам господар, а також його гості, котрих пан Гонта впізнав одразу: пан Канівський і пан Хічевський. Четвертого сотник не знав, однак швидко здогадався: ротмістр Воронович.

– Доброго вечора, – привітався Іван.