Розділ «VII»

- А що, мiй го­лу­бе, - ви­мов­ляє лю­бенько, - що ти ба­чив? Що чув?

- А що я чув? На­шу Кат­рю сва­та­ють.

Тим сло­вом спо­лох­нув нас усiх: хто си­дiв - схо­пив­ся; хто сто­яв - у ку­то­чок гор­нувсь…

- А хто ж сва­тає? Ко­го нам гос­подь по­си­ла? - пи­тає ма­ти, лед­ве го­лос зво­дя­чи. Кат­ря бi­ло збi­лi­ла.

- А ста­рий Ше­лях за сво­го си­на Дмит­ра сва­тає. Се же­них! Се не лi­чо­зiр, не прой­дис­вiт який-не­будь, се ха­зяїн доб­рий, що з срiб­но­го куб­ка своїх гос­тей по­час­тує.

- Що з тих куб­кiв, як пов­нi слiз! - мо­вить ма­ти.

- Гм! - Бiльше не ска­зав нi­чо­го, тiльки при­ди­вив­ся на неї пильно. Во­на сльози свої ниш­ком вти­ра­ла - хо­ва­ла.

- Я со­бi б кра­що­го зя­тя сам не шу­кав, - знов батько озвав­ся; на­су­нув шап­ку та й з ха­ти вий­шов.

Мати усi дум­ки прип­ла­ка­ли: "Що йо­го ро­би­ти i що йо­го чи­ни­ти!"

Катря аж бi­лi ру­ки лам­ле…

Як на ту ж пе­ню - i ста­ра Чай­чи­ха не за­вi­дає нас, i Пилипих­а сер­диться: нi­ко­му по­ра­ди да­ти, нi­ко­му роз­ва­жи­ти… А то­го лю­бо­го як за­пав слiд, то й за­пав…

Мати по­ча­ли бу­ли Кат­рю умов­ля­ти:

- Покорись батько­вi, до­ню, по­ко­рись, ди­тя моє!

- I ви вже, ма­мо?.. Без­та­лан­няч­ко ж моє!.. - по­би­вається Кат­ря…

- Донечко ми­ла! Ко­го ж ли­хо ми­не? Жив­ши у свi­тi, йо­го не вте­чеш, - кож­не од­бу­ва… Що ж як ти батько­вої лас­ки од­па­деш, а той, мо­же, од­цу­рається…

- Вiн од­цу­рається? Мо­же, i я йо­го за­нед­баю! - Та й засмiя­лася… Хо­тi­ла я їй то­дi ска­за­ти, що вже й те­пер тро­хи на те по­хо­ди­ло, що вiн цу­рається, та жал­ко ме­нi її ста­ло… I ма­ти за се бiльш нi­чо­го не змо­ви­ла, - зiтх­ну­ла ва­женько та й ста­ла знов її про­ха­ти: "Ко­рись, до­ню, батько­вi!" - "Не­хай же я луч­че вмру!" Як ма­ти не пла­ка­ли пе­ред нею: "Або я вмру, або за ним бу­ду!"

Давненько ми вже Ма­ру­сю не ба­чи­ли то за го­рем своїм, то за свар­кою тiєю ме­жи ста­ри­ми, та й Ма­ру­ся на­че ховалас­я: з ха­ти сли­ве не ви­хо­ди­ла.

- Ходiм, - ка­жу Кат­рi, - хо­дiм до Ма­ру­сi, що нам, що ста­рi пос­ва­ри­лись - ми то­го не знаємо; ми со­бi з нею ут­рiй­зi по­радимось.

Маруся си­дить - шиє; удо­ви не бу­ло до­ма.

- Марусю! Ма­ру­сю! - го­во­рить Кат­ря, - прий­шла я до те­бе свою ту­гу роз­дi­ли­ти, та знаю, що й ти ме­не осу­диш, як моє сло­во по­чуєш!