Розділ «VII»

- Ще ра­но, ще вiн прий­де! - ка­же Кат­ря. Жде­мо та дожи­даємо - не­ма. Вже пiз­но ус­ту­пи­ла ста­ра Чай­чи­ха. Кат­ря тiль­ки її зус­пi­ла, ураз опи­ни­лась бi­ля своєї ма­ми: знає, що Чай­чи­ха вже не ми­не. Чи Чай­чи­ха не оба­чи­ла - сi­ла во­на со­бi од­да­лiк. На­ша ма­ти са­ма до неї доб­ра­лась - сi­ла. Си­дять мовч­ки. I Чай­чи­ха i на­ша ма­ти нес­по­кiй­нi, ба­чу. От мов i хо­чуть спи­та­тись, та не зва­жуться; хо­чуть го­во­ри­ти, та не змiр­ку­ються. А Кат­ря так i ки­пить у пiд­жо­дi то­му. Знає те на­ша ма­ту­ся, - ди­виться на Чай­чи­ху любенько-жалiбнень­ко,­ а Чай­чи­ха на свiй по­яс дог­ля­дається та й ка­же:

- Якi то те­пер­ки по­яси тчуть, моя го­луб­ко!..

- Чому вiн не прий­шов? Чо­му? - ви­мо­ви­ла Кат­ря са­ма, ма­терi не до­жи­да­ючи - своєї, - чу­жої не со­ром­ля­чись,

- Катре! - до­рiк­ну­ла ма­ти. - Ох! моя ди­ти­но!

А Кат­ря й не чує:

- Чому не прий­шов? Чо­му йо­го не­ма?

- Не знаю, не знаю, моя кра­со! Вiн ка­зав ме­нi - бу­де… : а не­ма!.. Ма­буть, при­ти­чи­на яка… я йо­го пос­пи­таю… я то­бi ска­жу…

Такеньки ста­ра Чай­чи­ха сло­ва­ми мi­шається, i зупиняєть­ся­, i пе­ре­хоп­люється - що 'тсе та­ке?

Далi вже ка­же, що Якiв до­жи­дав яко­гось чо­ло­вi­ка до се­бе, - якiсь во­ли на спро­даж на­хо­дяться… то­го вiн i не прий­шов, ма­буть.

Невзабарi во­на пох­ва­ти­лась до­до­му i пiш­ла.

Ми ще бу­ло по ве­сiл­лях, а Чай­чен­ка - як пiй­ма по­ня­ла - не­ма, нi­де не бу­ває. Ма­ти йо­го хо­дить, i - то во­на ска­же, що вiн нез­ду­жає, то ска­же - до­ма йо­го не­ма. Са­ма во­на жур­на ду­же, а Кат­рю вго­во­ряє:

- Не пе­чалй­ся, ди­ти­но, не по­ча­ли­ся! Пе­рей­де ли­ха годин­а, i го­ре пе­ре­бу­деться, то й по­бе­ре­тесь!

Мати теж Кат­рю свою жа­лує:

- Лучче, до­ню, як вiн не по­па­дається батько­вi на очi - ба­тько не гнi­виться, - а там, мо­же, гос­подь дасть, ста­рий мiй i по­го­диться.

- Нехай же я йо­го по­ба­чу хоч на ма­лу хви­ли­ноч­ку, - бла­гала Кат­ря, - не­хай вiн хоч се­лом прой­де, а я по­див­люсь на йо­го зда­ле­ка!

- Зажди, заж­ди, не мож­на! - од­ма­га­ла­ся Чай­чи­ха.

- Зажди, заж­ди, не мож­на, - про­сить ма­ти. Кат­ря хоч сму­тує, хоч пла­че, а слу­ха - спо­дi­вається доб­ра iще…

Одного дня увiй­шов ста­рий у ха­ту ве­се­лий:

- Чи не бу­де снi­гу, - ка­же, - там та­кi бi­лi хма­ри драг­лють.

Стара, див­ля­чись на йо­го,нас­мi­ли­лась: