Розділ «VI»

- Та хто вас зна, хто й роз­бе­ре! - про­мо­вив Чай­чен­ко гiр­ко: - по­ко­хаєте вран­цi, за­бу­де­те вве­че­рi!

Заридала-заплакала Кат­ря, а я про­ти йо­го го­ло­вою хи­таю.

Вiн то­дi узяв її за ру­ку.

- Не плач! Ще ти мо­ло­да, ще твоя до­ля те­бе до­жи­дає!

- Як? Без те­бе? Хi­ба ж ти ко­го ще по­ко­хаєш? То ти й щас­ли­вий з дру­гою бу­деш?

- Вже ме­нi не бу­ло то­го щас­тя од­вi­ку, та й по­вiк не бу­де!.. Про­щай, дiв­чи­но! Бу­вай здо­ро­ва й щас­ли­ва!

- Та що се ви, - го­во­рю я, - та ви ж сядьте по­радьте­ся: як йо­го, що тут ро­би­ти, як за­по­бiг­ти? Мо­же, ще й нi за що бу­де на до­лю на­рi­ка­ти. Сi­дай­те лиш!

Вони слух­ня­ненько ко­ло ме­не по­сi­да­ли; вiн сум­но диви­всь, во­на ж на­че усi шля­хи по­гу­би­ла, тiльки усе до йо­го ближ­че гор­ну­ла­ся.

От i ста­ли ми ра­ди­тись.

- Не тре­ба батько­вi до­ку­ча­ти слiзьми, - ка­жу. - Не тре­ба те­пер до йо­го й прис­ту­па­ти.

Чайченко усього дос­лу­хає склав­ши ру­ки.

- Я батько­вi до нiг упа­ду, - нах­ва­ляється Кат­ря, послухав­ши­ мо­го сло­ва ро­зум­но­го. - Як не вiд­дасть ме­не батько за те­бе, я вмру!

- Ти й до нiг заж­ди упа­да­ти, - мов­лю їй, - i вми­ра­ти за­жди: мо­же, ще й так пе­ре­ме­же­ниться; а по­ки що, - ка­жу, - не зай­май батька, не­хай вiн сам тро­хи вга­мується.

- Та яко­во ж ота­кеч­ки й не зна­ти - чи ме­нi жи­ти у свi­тi, чи ле­жа­ти у до­мо­ви­нi? Ой ли­хо моє! Ли­хо моє!

- А ти ду­ма­ла! Се во­но, жит­тя людське, се во­но й є: тер­пи-терпи, на­дiй­сь та спо­дi­вай­ся, - ви­вод­жу Кат­рi.

- Або ще й спо­дi­ван­ку по­кинь та жи­ви со­бi так, як без неї жи­веться! - до­дав Чай­чен­ко. Знав, бач­те, па­ру­бок по­ра­дою втi­ши­ти…

- Розумний не стра­тить на­дiї, - я йо­му: - тре­ба сподiва­тись, жив­ши…

- Поки не зра­дять, - знов мос­тить вiн. А Кат­ря то­дi до йо­го при­гор­ну­ла­ся.

- О, - ка­же, - от­се я те­бе зрад­жу?

Аж i вiн на та­ке лю­бе сло­веч­ко всмiх­нувсь.