Розділ «VI»

- Що та­ке? - пи­та батько з ха­ти, бi­жить ма­ти…

- Се ми йде­мо в бе­рег по во­ду, - од­ка­жу го­лос­но. Та вiд­ра на ко­ро­ми­сел, та Кат­рю обi­руч­ки за со­бою…

- Не жу­рись, - вмов­ляю її, - не жу­рись! Мо­же, ще батько влас­ка­виться - вiн же те­бе жа­лує! Як же на­па­деться на ме­не Кат­ря!

- Куди се ме­не тяг­неш? Що на ме­не за­миш­ляєш? Аж я са­ма тро­хи iз­ля­ка­ла­ся:

- Та бо'? iз то­бою, Кат­ре, - ка­жу, - об­мiр­куй­ся га­разд!

Облилася во­на слiзьми дрiб­ни­ми.

- Коли б же я хоч йо­го по­ба­чи­ла, своє сер­денько хоч тро­хи роз­ве­се­ли­ла! Хи­мо! Бi­гай­мо у ве­ли­кий гай, - вiн сьогод­нi у гаї де­ре­во ру­бає.

- Бiгаймо, - ка­жу, - ут­ри­ся, не плач!

Вона то­дi за­раз обi­тер­ла очи­цi, i по­бiг­ли ми до гаю, при­ховавши вiд­ра свої по­над ро­вом у бур'янах.

До гаю хоч бли­зенько ви­да­ти, та да­ле­ко стри­ба­ти: роз­судливiй лю­ди­нi на доб­ру го­ди­ну ходп, а ми пе­ре­бiг­ли не зу­пи­ня­ючись. Чуємо вже - со­ки­ра цю­кає i го­лос вi­тер до нас зно­сить - пiс­нi хтось спi­ває.

- Се вiн, - впiз­на­ла до­ра­зу Кат­ря. Тут ми йо­го й по­ба­чи­ли обид­вi за­ра­зом, ще од­да­лiк… Вже то­дi вi­сень iш­ла; лист чер­во­нiв, жов­тiв, в'янув i об­си­павсь, i ко­тю­чий вi­тер ни­зався по­мiж де­ре­вом без­лис­тим.

Голосно i прос­то­ро ста­ло ок­ру­ги, у свi­жiм гаю па­ху­щiм… Ба­чи­мо йо­го, а вiн нас ще не ба­чить - спi­ває. Кат­ря припи­нилася.

- Що вiн та­ке спi­ває? - спи­та­ла­ся, вжах­нув­ши­ся спi­ву то­го: - що вiн спi­ває?

- Послухаймо, - ка­жу, - то й по­чуємо… Хо­дiм ближ­че.

- Цить! Пост­ри­вай! - ше­по­че ме­нi.

Стала за кущ та й слу­ха. Слу­хаю й я.

Чайченко об­руб­лю­вав гiл­ки з зва­ле­но­го де­ре­ва, i круг йо­го зру­ба­не де­рев'я i пеньки свi­жi; над ним яс­неє та хо­лоднеє не­бо, грай­ли­ве со­неч­ко. Нед­ба­ло вiн своєю соки­рою блис­ку­чою цю­кав, - за­ду­мав­ся сам тяж­ко i ти­хо i сум­но спi­вав.

Отака бу­ла йо­го пiс­ня: Спiвав вiн, що лю­бив ко­лись щи­ро та вiр­но, а йо­му зра­да ста­лась нес­по­дi­ва­на, - i вже по­вiк не­щасливий вiн жи­ти­ме; ко­ха­ють iн­шi - та до iн­ших сер­це вже не при­ля­же, до нi­ко­го:

Хоч яка лас­ка­ва, яка чор­ноб­ри­ва,

Та не бу­де так, як пер­шая, ми­ла!