Розділ «XIX»

- Не пус­тять, Ма­ру­се! - ка­же­мо їй.

- Я ближ­че бу­ду до йо­го. - Пiш­ла.

Деяких лю­дей хут­ко по­ви­пус­ка­ли й оп­рав­да­ли, хоч нiко­го i не бу­ло ви­ну­ва­то­го, а iн­шi, i ба­га­то, ще бу­ли за сторо­жею, по­ки аж доб­рої ра­ди не пос­лу­ха­ли… то­дi й їм вiльний шлях да­ли. А ра­да бу­ла та­ка: справ­ни­ка по­дя­ку­ва­ти. Хто вже був у бу­вальцях, то за­раз i зро­бив так, не впо­ва­ючи на без­не­вин­нiсть свою, а хто уги­навсь, той си­дiв дов­го. Ра­ду та­ку по­да­вав усiм справ­ни­кiв чи слу­га, чи при­ятель, чи ро­дич, хто йо­го, нiк­чем­но­го, зна. У чор­но­му ко­жуш­ку з черво­ним ко­мiр­цем хо­див, шап­ка круг­ленька, зе­ле­на, з се­бе ху­дий, жов­тий, очi ям­ку­ва­тi, зу­ба­тий та­кий… Вiн ра­див усiм дя­ку­ва­ти, а хто не слу­хав, то вiн гро­зив, на­по­ля­гав. Справ­ник сам не ка­зав нi­чо­го, - до­жи­дав: цi­лий день стоїть на по­ро­зi, ру­ки в ки­ше­нях, на шиї чер­во­на пле­те­на хуст­ка, сам пи­ка­тий, уса­тий, вит­рiш­ку­ва­тий, - стоїть та свис­тить - якусь жов­нiрську хо­ду вис­ви­щує.

Хiба чай iс­пи­ває, то пе­рес­та­не, а ви­пив са­мо­вар чаю - знов на по­ро­зi, знов сви­ще…

Подякувала Ма­ру­ся - її пус­ти­ли до чо­ло­вi­ка по­ба­чи­тись. Во­на на дру­гий день знов про­ситься, знов дя­кує, - ста­ли її пус­ка­ти щод­ня. Си­дiв Чай­чен­ко тиж­день ще, - во­на усе хо­дила до йо­го. Гро­шей вже не бу­ло, ста­ла спро­ду­ва­ти то­вар… "Отсе доб­рая жо­на", - хва­лив справ­ник з по­ро­га, як во­на про­хо­ди­ла ми­мо йо­го… Вже суд ви­би­рав­ся з на­шо­го се­ла виїзди­ти на завт­ра, вже Чай­чен­ка ви­пус­ти­ли, - ко­ли ви­шу­кавсь який­сь ро­дич шин­ка­рю не­бiж­чи­ку, що скаржи­ти прий­шов, нi­би шин­кар ко­лись йо­му узи­вав Чай­чен­ка "своїм во­ро­гом" i ка­зав, "що тiс­но їм обом у свi­тi жи­ти". Знов суд су­ди­ти по­чав; знов пи­тан­ня - Чай­чен­ка знов узя­ли за сто­ро­жу, а там у два тиж­нi по­вез­ли йо­го у мiс­то, по­садили в ост­ро­зi.

Маруся за ним пiш­ла.

- Прощавай, - ка­же ме­нi, - спро­дай усе, пе­ре­си­лай гро­шi.

- Марусе, - го­во­рить їй ма­ти, - усе ти спро­дуєш, а в те­бе дiт­ки…

- Я знаю… я не за­бу­ваю.

Попрощалася з на­ми, дi­ток при­гор­ну­ла, - пiш­ла, її до ост­ро­гу не впус­ка­ють.

- Мiй чо­ло­вiк там, - до­во­дить во­на усiм.

- Твiй чо­ло­вiк по­ви­ну­ва­че­ний - йо­му там i си­дi­ти, - то­бi не мож­на.

- I я вин­на.

- У чо­му вин­на ти?

- Винна й я, ко­ли вiн вин­ний.

- Годi! Iди геть со­бi! - ка­жуть їй, жа­лi­ючи. Во­на не йде.

- Що ж ти приз­наєшся, що вин­на ти? - пи­та­ють в неї знов.

- Винна.

Казали їй ру­ки iзв'яза­ти. По­са­ди­ли мiж зло­дi­ями, мiж убiй­ни­ка­ми, мо­ло­ду та доб­ру. Два мi­ся­цi iз тиж­нем ви­бу­ла во­на з чо­ло­вi­ком там, по­ки їх ви­пус­ти­ли.

Дiтки в нас бу­ли. Усе пи­та­ють: "де ма­ма?", усе кли­чуть: "ма­мо!"