Розділ «XIX»

Маруся не од­мi­ни­ла­ся - тiльки пiш­ла мо­ло­денька, а по­вернулася си­ва, як го­луб­ка.

А я ще, стрi­ча­ючи її, ди­ву­юся, що во­на кра­си своєї не стра­ти­ла: тi ж очi, чо­ло теж, - ко­ли во­на ста­ла дру­гу хуст­ку зав'язу­ва­ти, аж шов­ко­ва си­ви­на за­бi­лi­ла.

Оселилися во­ни знов у своїй ха­тi, у глу­хiм дво­рi, бо вже не бу­ло там нi­чо­го жи­во­го, щоб го­лос по­да­ло, щоб кри­лом стре­пе­ну­ло - усе вже спро­да­не бу­ло… Дiт­ки го­мо­нять са­мi од­нi, i вже та­ка їм утiш­ка з то­го, як го­роб­цi при­ле­тять - за­цвiрiнькають або го­луб по­по­гу­де; не по­ло­ха­ють, са­мi при­туляться пiд ти­ном, ра­дi­ючи.

Чайченко усе хво­рiв, усе бо­лiв; вiд лю­дей на­че хо­вав­ся; з ха­ти не ви­хо­див хi­ба пiз­но, крадько­ма, за го­рiл­кою у чу­же се­ло. Пи­ти вiн став ду­же.

Я йо­го ба­чи­ла двi­чi. Од­но­го ра­зу вiн си­дiв без жод­но­го дi­ла, склав­ши ру­ки, очi прип­лю­щу­вав, - десь сильно в йо­го го­ло­ва бо­лi­ла… Дру­го­го ра­зу ба­чи­ла - вiн спав… Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся на йо­го та­ким пог­ля­дом, як i пер­ше, при­хильна бу­ла, як пер­ше. Ко­го во­на лю­би­ла ще? Яко­го ко­ха­ла? Як за­знати чо­ло­вi­ка у кра­сi йо­го, у квi­ту, в си­лi, як заз­на­ти йо­го доб­ро­го, а час пi­де та усе iз­мо­же, то iн­ше по­ка­жеться, нiж га­да­ло­ся. "Мис­лi ж мої, мис­лi! До ко­го ж ви прий­шли?" - ска­за­ти, та й го­дi! "Ба­га­то жа­лю мо­го бу­де, - не бу­де вже моєї лю­бо­вi".