Розділ «XVIII»

А вже дощ гур­чить, гур­чить i грiм, i блис­ка­ви­ця й вi­тер.

- Добре, зос­та­ну­ся, - за­но­чую в те­бе. - I зос­та­ла­ся. Чайченко­ ле­жав нес­по­кiй­но, в три­во­зi, на лiж­ку, - зiт­хав усе; Ма­ру­ся прис­лу­ха­ла­ся, а до йо­го не ввi­хо­ди­ла, не на­смiла бiд­не­сенька. Раз чи два зве­чо­ра вiн пок­ли­кав її, спи­тав, хто в ха­тi в неї, на­че за­бу­вав, що я прий­шла, а що да­лi вно­чi, то все час­тiш, час­тiш її кли­кав i все ка­же: "Хтось прий­шов до нас!" - "Не­ма нi­ко­го". - "Хтось прий­шов; я чув, у две­рi сту­ка­ло, хтось пiд две­ри­ма, - вiд­чи­ни!" Во­на одчин­ить - не­ма. Тро­ш­ки зго­дом знов її шле: "Пiд во­рiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiк­ном хтось до­бу­вається". Во­на усе виход­ила ди­ви­тись, вкли­ка­ла, до­жи­да­ла - нi­ко­го не бу­ло цi­лу нiч тую чо­р­ну, вiт­ря­ну.

Менi по­чу­ло­ся, що Чай­чен­ко пла­кав. Ма­ру­ся не спа­ла, хоч до ме­не не ози­ва­ла­ся сло­вом…

Ha свi­тан­нi, чуємо, сту­ка­ють ти­хенько, там мiц­нiш, - Ма­руся ви­бiг­ла, я за нею. "Хут­че, ско­рiш!" - гу­кав нам ус­лiд Чай­чен­ко…

Одчиняємо во­ро­та, а пiд во­рiтьми шин­кар.

- Здоровi бу­ли! - до Ма­ру­сi. - А де ваш чо­ло­вiк?

- Дома.

- Коли б ви до ме­не йо­го вик­лик­ну­ли, ко­ли до­ма вiн.

- Вiн нез­ду­жає, ле­жить.

- Не мож­на й по­ди­ви­тись на йо­го?

- Нездужає. На­що це вам так кон­че йо­го тре­ба?

- Я йо­му iз яр­мар­ку доб­ро­го гос­тин­ця при­вiз. Нез­ду­жає, ка­же­те? А я, мо­же, йо­го де стрi­ну по до­ро­зi! Щас­ли­во!

Швидко пi­шов, швид­ко.

Маруся роз­ка­зує чо­ло­вi­ку, - не дає своїм пи­тан­ням про­мовляти їй. Ве­лiв їй ще та ще роз­ка­зу­ва­ти. Во­на розказува­ла.­